— Любий друже, ми робимо щось украй неможливе; побудьте тут іще хвилинку самі, я вийду перша й покажуся нашим гостям.
102. Боротьба й кохання в домі Фішелів
Ґерда марно чекала, що до них прийде Ульріх. Насправді він уже й забув про свою обіцянку або згадував про неї у хвилини, коли мав зовсім інші наміри.
— Облиш його! — казала пані Клементина, коли директор Фішель починав бурчати. — Колись ми його влаштовували, а тепер він, либонь, зазнався. А якщо ти сам навідаєшся до нього, то зробиш іще гірше; ти для цього надто незграбний.
Ґерда тужила за своїм старшим товаришем. Вона хотіла, щоб він прийшов, і знала, що схоче, щоб він пішов, коли з’явиться. Попри свої двадцять три роки, вона ще нікого й нічого не знала, крім такого собі пана Ґлянца, який обережно залицявся до неї, маючи підтримку в цьому її батька, та своїх християнсько-германських друзів, які іноді здавалися їй не чоловіками, а хлопчиками-школярами. «Чому він усе не йде й не йде?» — питала вона себе, коли думала про Ульріха. У колі її друзів усі були певні: паралельна акція — це початок духовного винищення німецького народу, і їй було соромно, що Ульріх бере в ній участь; вона залюбки послухала б його власну думку з цього приводу і сподівалася, що він має причини, які його виправдують.
Мати казала батькові:
— Ти проґавив нагоду приєднатися до цієї справи. Ґерда мала б із неї користь, і це наводило б її на інші думки; у Туцці буває багато людей.
Сталося так, що директор Фішель забув відповісти на запрошення його ясновельможности. Тепер він мав страждати.
У його домі засіли, мов Пенелопині залицяльники, хлопці й дівчата, яких Ґерда називала своїми духовними братами й сестрами; вони радилися, що має робити молода людина, та ще й німець чи німка, з огляду на паралельну акцію. «За певних обставин фінансист повинен виявити свідомість мецената!» — вимагала від Лео пані Клементина, коли той уперто запевняв її, що колись він найняв за свої кревні гроші домашнім учителем Ганса Зепа, Ґердиного «духовного наставника», не задля того, щоб з усього цього тепер, мовляв, отаке вийшло!… Бо так воно й було: Ганс Зеп, студент, який не мав жодної перспективи на забезпечене існування, прийшов у їхній дім учителем і лише через суперечності в родині обернувся на тирана; тепер він обговорював — у Фішелів таки ж — зі своїми друзями, що стали друзями й Ґерди, як урятувати німецьку аристократію, бо в Діотими (розповідали, нібито ця жінка не бачить різниці між расовими братами й людьми, расі чужими) вона потрапила в тенета юдейського духу. І хоча при Лео Фішелю про це говорили звичайно лише з досить поблажливою об’єктивністю, нерідко прохоплювалися, однак, і слова та твердження, які діяли йому на нерви. Доводилося чути тривогу з приводу того, що таку спробу роблять у сторіччя, якому не судилося дати світові великих символів, і ця спроба призведе, мовляв, до цілковитої катастрофи; і щоразу, коли Лео Фішель чув слова «значущий», «сходження на вершини людськости» чи «вільні людські цінності», навіть пенсне в нього на носі починало тремтіти. У його домі розквітали такі поняття, як «життєва логіка», «крива духовного зростання», «пульсація дії». Згодом стало відомо, що двічі на місяць тут проходить «година очищення». Фішель зажадав пояснень. З’ясувалося, що в цю годину гуртом читають Стефана Ґеорґе. Лео Фішель марно шукав у своєму старому енциклопедичному словнику, хто такий той чоловік. Але найдужче дратувало його, давнього ліберала, те, що ці жовтороті хлопці й дівчата, базікаючи про паралельну акцію, всіх причетних до неї міністерських референтів, голів банків та вчених називали «вирядженими людцями»; і що вони бундючно заявляли, нібито нині вже нема великих ідей або нема нікого, хто їх розумів би; і що навіть гуманність вони оголосили пустим слівцем, а чимось реальним визнавали тільки націю або, як вони висловлювались, народний дух і народні звичаї.
— Поняття «людство» в мене не викликає жодних уявлень, тату, — відповідала Ґерда, коли він дорікав їй, — нині воно вже позбавлене будь-якого змісту. А ось «моя нація» — це щось матеріальне!
— «Твоя нація»! — починав тоді Лео Фішель, маючи намір сказати щось про великих пророків і про свого рідного батька, який був колись адвокатом у Трієсті.