Правда була романтичніша, ніж про це могла здогадуватися допитливість. Відколи впертим Солимановим підозрам пощастило вплутати осяйну постать Арнгайма в темні інтрижки і внаслідок таких перемін дитяче захоплення Рахель господинею також постраждало, весь її палкий потяг до добропорядної поведінки й послужливої любови зосередився на Ульріхові. Солиман переконав її, що події в цьому домі не можна лишати без нагляду, тож вона старанно підслуховувала під дверима й коли доводилося обслуговувати гостей, і коли іноді розмовляли між собою начальник відділу Туцці та його дружина; уваги Рахель не уникла і сповнена наполовину ворожости, наполовину любови позиція, яку Ульріх займав між Діотимою й Арнгаймом і яка цілком відповідала її, Рахель, власним почуттям — то протесту, то каяття — до господині, яка ні про що не здогадувалась. Тепер дівчина виразно усвідомила також, що вже давно завважила: Ульріх від неї чогось хотів. Їй і на думку не спадало, що вона могла йому подобатись. Щоправда, дівчина весь час сподівалася — відколи її вигнали з дому й вона поклала довести своїй рідні в Галичині, що однаково виб’ється в люди, — на щасливий талан, на якусь несподівану спадщину, на відкриття, нібито вона — підкинута дитина знатних батька-матері, чи, може, трапиться нагода врятувати життя якому-небудь князеві; але про те, що вона може просто впасти в око панові, котрий буває в домі її господині, й стати його коханкою чи навіть вийти за нього заміж, — цього вона й у думці не покладала. Тим-то Рахель просто ладна була зробити Ульріхові яку-небудь велику послугу. То вона із Солиманом надіслала ґенералові запрошення, випадково довідавшись, що Ульріх з ним товаришує; певна річ, сталося це ще й тому, що справу потрібно було зрушити з місця, а, з огляду на всю попередню історію, найкраще для цього прислужився б який-небудь ґенерал. Та позаяк Рахель діяла, мов домовик, у потаємній згоді з Ульріхом, не можна було уникнути того, щоб між нею й ним, за кожним рухом кого вона зацікавлено стежила, виникла та захоплива гармонія, коли всі потай помічені порухи його губів, очей і пальців ставали акторами, до яких вона прив’язувалася з пристрастю людини, котра своє непримітне життя-буття немовби спостерігає на великій сцені. І що виразніше дівчина відчувала, як ця взаємність стискає її груди — не менше, ніж вузька сукня, коли присідаєш навпочіпки біля замкової щпарини, — то зіпсутішою вона собі здавалася, бо водночас не надто вже й рішуче опиралася темним Солимановим залицянням; така була та невідома Ульріхові причина, з якої Рахель зустрічала його допитливість палким, святобливим бажанням показати себе добре вихованою, зразковою служницею.
Ульріх марно запитував себе, чому ця істота, створена природою для ніжної гри, така цнотлива, що мало не напрошувалася думка про холодну норовливість, яка у витончених жінок трапляється не так уже й рідко. Щоправда, він перемінив свою думку й, можливо, лишався навіть розчарований, коли одного разу став свідком несподіваної сцени. Щойно прийшов Арнгайм; Солиман причаївся навпочіпки в передпокої, а Рахель хутко, як завжди, вислизнула за двері. Ульріх скористався метушнею, викликаною появою Арнгайма, щоб повернутися до передпокою й узяти з пальта носову хустину. Світло тут уже погасили, і Солиман зі свого кутка не помітив, що Ульріх відчинив і причинив двері до кімнати лише про людське око, щоб показати, нібито вже вийшов з передпокою. Солиман тихенько підвівся й обережно дістав з-під куртки велику квітку. То був розкішний білий ірис; Солиман оглянув його й рушив навшпиньках повз кухню. Ульріх, знаючи вже, де комірчина Рахель, пішов назирці за ним і побачив, що було далі. Під дверима комірчини Солиман став, спершу притис квітку до губів, а тоді поквапно прикріпив її до клямки, двічі обкрутивши навколо неї ніжку й стромивши її кінчик у замкову шпарину.
Непомітно висмикнути дорогою той ірис десь із букета й сховати його для Рахель було нелегко, й поцінувати такий знак уваги дівчина вміла. Якби її звинуватили й вигнали зі служби, це було б для неї те саме, що смерть і Страшний суд. Тому повсюди, щокроку лишатися через Солимана насторожі їй було, мабуть, обтяжливо, і вона не відчувала великої втіхи, коли він з якої-небудь схованки раптом щипав її за ногу, а вона не сміла навіть зойкнути; але на неї не могло не справити враження й те, що хтось, наражаючи себе на небезпеку, виявляв їй знаки уваги, самовіддано шпигував за кожним її кроком і в складних ситуаціях випробовував її вдачу. Цей дурненький маврик безглуздо й досить небезпечно пришвидшував справу; так здавалося Рахель, і часом у неї, цілком усупереч її переконанням, серед плутанини сподівань, якими була забита її голова, зринало грішне бажання, хай би до яких серйозних наслідків це призвело в майбутньому, гарненько скористатися товстими губами сина африканського вождя, губами, які повсюди на неї очікували й були створені слугувати їй, дівчині-служниці.