105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху
Після прогулянки в гори Арнгайма не було в місті довше, ніж звичайно. Оці слова «не було в місті», якими він мимоволі почав послуговуватись і сам, звучали досить дивно, бо правильніше належало б сказати «був удома». З багатьох причин Арнгайм відчував, що назріває нагальна потреба щось вирішувати. Йому не давали спокою сни наяву, які холодній його голові доти були чужі. А надто вперто надокучав один; Арнгайм бачив, як вони вдвох із Діотимою на мить завмирали на високій церковній вежі, під ними пропливав зелений краєвид, а тоді вони стрибали вниз. Проникнути ввечері до спальні подружжя Туцці і, знехтувавши будь-яким лицарством, застрелити начальника відділу було вочевидь те саме. Він міг би поквитатися з Туцці й на дуелі, але така розв’язка здавалося йому не дуже природною; цю фантазію вже обтяжували надто численні атрибути реальности, і що ближче Арнгайм наближався до реальности, то більше поставало прикрих перешкод. Зрештою, можна було б і, так би мовити, незалежно й відверто попросити в Туцці руки його дружини. Але що б той відповів? Це означало б уже поставити себе в ситуацію, яка загрожувала б посміховищем. І навіть у тому разі, якби Туцці повівся по-людському й надто великого скандалу пощастило уникнути, — ба більше, якщо припустити, що взагалі обійшлося б без скандалу, адже й у вищому світі до розлучень уже почали ставитися поблажливо, — то все ж таки факт залишався фактом: пізнім одруженням старий парубок завше ставить себе в трохи смішне становище, приблизно таке саме, як подружжя, в котрого до срібного весілля раптом знаходиться дитинка. І якби вже Арнгайм цього хотів, то, з огляду на відповідальність перед інтересами фірми, постав би перед необхідністю одружитися хоча б на багатій вдові-американці чи на наближеній до двору аристократці, а не на розлученій дружині чиновника-буржуа. Для нього будь-який вчинок, навіть у сфері чуттєвій, був сповнений відповідальности. У добу, коли так мало хто відчуває відповідальність за те, що він робить чи думає, як оце в нинішню, такі заперечення висувало аж ніяк не лише особисте шанолюбство Арнгайма, а й просто-таки надособиста потреба приводити чимдалі більшу владу в його руках (цей механізм, що спочатку виник із потягу до грошей, але вже давно виріс із-під залежности від нього, мав власний розум, власну волю, змушений був розширюватися, зміцнюватись, міг підхоплювати хвороби, іржавів, коли давав собі розслабитись!) у відповідність із чинною владою й ієрархіями, з чого Пауль і перед Діотимою, наскільки пригадував, таємниці ніколи не робив. Звичайно, коли в тебе прізвище Арнгайм, то ти можеш дозволити собі взяти заміж хоч пастушку; але він міг дозволити собі таке лише в особистому плані, а в решті це лишалося, як-не-як, зрадою справи задля особистої втіхи.
І все ж він учинив правильно, запропонувавши Діотимі взяти з нею шлюб. Зробив він це вже хоч би через те, що волів запобігти обставинам, які виникають у разі подружньої зради й несумісні з добропорядним, добросовісним способом життя.
Діотима вдячно потисла йому руку і з усмішкою, що нагадувала найкращі зразки з історії мистецтва, на його пропозицію відказала: «Найдужче ми завжди кохаємо не тих, кого обіймаємо.» Після такої відповіді, багатозначної, як зваблива жовтизна в лоні штивної лілії, повернутися до свого прохання Арнгайм уже не важився. Натомість між ними заходили розмови загального характеру, в яких на диво часто прохоплювалися слова «розлучення», «шлюб», «подружня зрада» й такі інші. Не раз Арнгайм і Діотима заводили глибоку бесіду, наприклад, на тему подружньої зради в сучасній літературі, й цю проблему, вважала Діотима, висвітлювали зазвичай без усвідомлення глибокого сенсу порядности, самозречення, героїчного аскетизму, суто в дусі сенсуалізму, і цю думку, на жаль, з точністю поділяв і Арнгайм, тож йому лишалося тільки додати, що усвідомлення глибокої моральної таємниці особистости нині майже повсюди втрачено. Ця таємниця полягає в тому, що не все можна собі дозволяти. Часи вседозволености завжди робили нещасними тих, хто в ці часи жив. Добропорядність, поміркованість, лицарська шляхетність, музика, звичаї, поезія, форма, заборона — все це не має вищої мети, ніж надавати життю обмеженого і чітко окресленого образу. Безмежного щастя нема. Нема великого щастя без великих заборон. Навіть у комерційних справах не можна гнатися за кожною вигодою, а то не досягнеш нічого. Межа — це таємниця явища, таємниця сили, щастя, віри й завдання утвердитись, бувши маленькою людиною, в універсумі. Так розвивав цю тему Арнгайм, і Діотимі лишалося тільки з ним погоджуватись. У певному сенсі прикрим наслідком цих висновків було те, що через них поняття законности набувало такого глибокого значення, якого для звичайних смертних воно загалом уже не має. Однак великі душі мають потребу в законності. У години піднесення відчуваєш прямовисну суворість всесвіту. І комерсант, хоч він і панує над світом, шанує королівську владу, дворянство й духівництво як носіїв ірраціонального. Бо те, що законне, просте, як просте все велике, й не потребує усвідомлення. Гомер був простий. Ісус Христос був простий. Великі уми знов і знов повертаються до простих засад, ба більше, треба мати мужність сказати: повертаються до моральних банальностей, і тому загалом нікому не буває так важко чинити наперекір традиціям, як душам істинно вільним.