Такі висновки, хай які вони слушні, не сприяють намірам порушити чужий шлюб. Тому Арнгайм з Діотимою опинились у становищі людей, яких з’єднує пречудовий місток з діркою посередині — хоча й невеликою, всього-на-всього кілька метрів завбільшки, але достатньою для того, щоб не дати їм зійтися. Арнгайм, щиро журячись тим, що не має іскри того жадання, яке в усіх справах однакове і зваблює людину на нерозважну оборудку так само легко, як на нерозважне кохання, у цій зажурі почав заводити докладні розмови про жадання. За його словами, жадання — це саме те почуття, яке відповідає культурі розуму в нашу добу. Жодне інше почуття не спрямоване на свою мету так однозначно, як це. Воно впинається, мов гостра стріла, а не відлітає, мов зграє птахів, у щораз нові далечіні. Воно обкрадає душу, як її обкрадають розрахунки, хитромудра механіка, брутальність. З таким осудом говорив Арнгайм про жадання, водночас відчуваючи, що воно шаленіє, як осліплений раб у підземеллі.
Діотима спробувала вчинити інакше. Вона простягла до приятеля руку й попросила:
— А давайте помовчимо! Слово — велика сила, але є щось іще більше! Справжню істину, що стоїть між двома людьми, висловити не можна. Щойно ми починаємо розмовляти, як усі двері причиняються; слово краще слугує нереальному спілкуванню; розмовляють у ті години, коли не живуть…
— Ваша правда, — погодився Арнгайм, — самовпевнене слово надає невидимим порухам душі довільної й бідної форми!
— Нічого не кажіть! — ще раз попросила Діотима й поклала долоню йому на руку. — У мене таке відчуття, ніби ми даруємо одне одному мить життя тим, що мовчимо. — Згодом вона забрала свою руку й зітхнула: — Трапляються хвилини, коли всі приховані самоцвіти душі лежать на видноті!
— Настане, мабуть, такий час, — додав Арнгайм, — і є багато ознак того, що він уже не за горами, — коли душі бачитимуть одна одну, не закликаючи на допомогу почуття. Душі поєднуються, коли розлучаються вуста!
Діотимині вуста випнулися, утворивши щось схоже на зігнутий хоботок, яким метелик дістає з квітки нектар. Вона була в глибокому духовному сп’янінні. Адже таке легеньке асоціативне марення притаманне коханню, либонь, так само, як і кожному високому стану душі; повсюди, куди падали слова, спалахував багатозначний сенс, виступав, мов замаскований Бог, і розчинявся в мовчанні. Діотима знала цей феномен з піднесених годин самотности, але досі він ніколи не доходив отак до крайньої межі ще стерпного духовного щастя; у ній жила анархія надміру, властива ковзаняреві легкість божественного, і їй кілька разів здавалося, що вона ось-ось знепритомніє і впаде.
Арнгайм щоразу підхоплював її гучною фразою. Вона мала час перевести дух і поміркувати. Потім напнуті тенета значущих думок знов починали під ними хитатися.
Мукою в цьому розкриленому щасті було те, що воно не давало змоги зосередитися. З нього розходились колами все нові й нові тремтливі хвилі, не торкаючись, проте, одна одної й не обертаючись на спрямовану дію. І все ж таки Діотима вже ладна була — принаймні в душі вона іноді вважала, що так буде тактовніше й розумніше, — віддати перевагу небезпеці подружньої зради перед жахливою катастрофою занапащених життів, а Арнгайм уже давно ухвалив моральне рішення цієї жертви не приймати й одружитися з Діотимою; вони могли, отже, так чи так одержати одне одного будь-якої хвилини, обоє це знали, вони не знали тільки, чого їм хотіти, бо щастя підносило їхні душі, створені для нього, на таку врочисту висоту, що там їх поймав страх перед незграбними рухами, цілком природний для тих, у кого під ногами — хмарина.
Отож розум в обох жадібно вбирав, нічого не проминаючи, всі оті великі й прекрасні розсипи, які їм пропонувало життя, але через свої незліченні багатства ті розсипи зазнавали дивних втрат. Бажання й земні марноти, які звичайно наповнювали їхнє буття, лежали, поглинені тишею, десь далеко внизу, мов іграшкові хатки й дворики на дні долини, разом з кудкудаканням, гавкотом і всілякими хвилюваннями. Лишалося мовчання, порожнеча й глибина.