Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.
Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.
Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.
Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», — це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.
Відповідь третя. Отож коли б яке-небудь покоління нинішніх європейців у зовсім ранньому дитинстві перенесли до Єгипту 5000 року д. Н. Х. і там лишили, то світова історія почалася б знову від 5000 року, спершу якийсь час повторювалася б, а тоді з причин, нікому не відомих, почала б помалу відхилятися від свого шляху.
Відступ другий. Закон світової історії, відразу спало йому на гадку, — це не що інше, як головна державна засада давньої Каканії: «воловодити». Каканія була держава надзвичайно мудра.
Відступ третій (чи відповідь четверта?). Історичний шлях, отже, — це не шлях більярдної кулі, котра після удару києм котиться в певний бік, ні, історичний шлях нагадує шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути. На шляху світової історії трапляються місця, де вона неодмінно має з нього збитися. Сучасність — це завжди ніби крайній будинок у місті, який до решти міських споруд належить уже мовби й не зовсім. Кожне покоління вражено запитує: «Хто я і ким були мої попередники?» А краще воно спитало б: «Де я», — маючи на увазі, що його попередники були не якісь інші, а лише десь-інде. «Це вже дещо дало б», — подумав Ульріх.
Досі свої відповіді й відступи він нумерував так сам, заглядаючи дорогою то в чиєсь обличчя, що пропливало мимо, то до вітрини якої-небудь крамниці, щоб не дати думкам розбігтися зовсім; та зрештою він усе ж таки трохи заблукав і мусив на хвильку стати й роззирнутися, щоб знайти найкоротший шлях додому. Перше ніж рушити далі, він спробував поставити своє запитання ще раз і точніше. Отже, божевільна Кларисонька має цілковиту рацію, історію треба творити, її слід придумувати, хоч у суперечці з Кларисою він це й заперечував. Але чому так не роблять? Цієї хвилини у відповідь йому не спало на думку нічого, крім директора Фішеля з Ллойд-банку — його приятеля Лео Фішеля, з яким він у минулі роки любив час від часу посидіти влітку десь перед кав’ярнею; цієї хвилини той, якби Ульріх розмовляв тепер з ним, а не сам із собою, своїм звичаєм відповів би: «Мені б ваш клопіт!» І Ульріх був би вдячний йому за таку підбадьорливу відповідь. «Фішелю, любий мій, — ту ж мить подумки відгукнувся Ульріх, — усе це не так просто. Я кажу «історія», але маю на увазі, якщо ви не забули, наше життя. А крім того, я ж бо від самого початку визнав, що було б дуже непорядно, якби я спитав: «Чому людина не творить історії, тобто чому вона накидається на історію лише як звір, коли той скалічений, коли вже допече до живого, — одне слово, чому людина творить історію лише в разі доконечної потреби?» То чому ж це звучить непорядно? Що ми можемо тут заперечити? Адже це означає лише одне: людина не повинна пускати людське життя на самоплив».
«Але ж ми знаємо, — відказав би директор Фішель, — чому воно так виходить. Треба лише радіти, коли політики, духівництво й великі цабе, яким нема чого робити, а також решта людей, котрим не дає спокою яка-небудь невідчепна ідея, — коли всі вони не втручаються в буденне життя. А крім того, не слід забувати про освіту. Аби ж тільки так багато людей не поводилися нині, як невігласи!» І директор Фішель, певна річ, має рацію. Треба лише радіти, коли ти досить непогано розумієшся на позиках під заставу й цінних паперах, а решта людей не надто замислюються над історією, стверджуючи, що розуміються на ній, мовляв, і так. Не можна, боронь Боже, жити без ідей, але найкраще — це певна рівновага між ними, такий собі balance of power, озброєний світ ідей, де жодна зі сторін не може дати собі волі. В Ульріха заспокійливим засобом була освіта. Це — головне відчуття цивілізації. І все ж таки є й, попри все, чимдалі відчутніше дає про себе знати й відчуття протилежне — що доба героїчно-політичної історії, яку творить випадок та його лицарі, почасти своє віджила і на зміну їй має прийти планове розв’язання проблем, в якому беруть участь усі, кого це стосується.