Діотима, жінка надзвичайно тактовна, знайшла слушні слова й для цього. Одного разу в таку хвилину вона нагадала про те, що ще великий Достоєвський виявив зв’язок між коханням, ідіотією і внутрішньою святістю, однак нинішньому поколінню, за яким не стоїть, мовляв, набожна Росія Достоєвського, спершу потрібне, мабуть, якесь особливе визволення, щоб воно здійснило цю думку. Такі слова були Арнгаймові до душі.
Хвилина, коли вони пролунали, була одна з тих надреальних і воднораз наднереальних хвилин, коли кров, мов у забитій сурмі, з якої не можна видобути жодного звуку, шугає до голови. У тій хвилині не було нічого малозначущого — від найменшої філіжанки, що по-ванґоґівському величалася на полиці, до людських тіл, які, хтозна й чим понабухавши і загострившись, немовби повтискувалися у простір кімнати.
Діотима злякано промовила:
— Чого б мені зараз найдужче хотілося, то це — пожартувати; я так люблю гумор, він здіймається над усім і позбавлений будь-яких жадань і пристрастей!
У відповідь Арнгайм усміхнувся. Потому підвівсь і заходив туди-сюди по кімнаті. «Можливо, якби я почав рвати її на шматки, якби почав кричати й витанцьовувати, якби запустив руку собі в горлянку й піймав у грудях для неї своє серце, — можливо, тоді сталося б диво?» — питав він себе. Але в міру того, як запал його минав, він переставав про це думати.
І ось тепер та сцена виразно постала перед ним знову. Його погляд ще раз холодно затримався на вулиці внизу. «Треба, щоб справді сталося диво визволення, — сказав він до себе, — треба, щоб землю заселили інші люди, перше ніж можна буде мріяти про здійснення таких речей». Він уже не завдавав собі клопоту розгадувати, як і від чого потрібно визволятися; так чи так, а все мало стати іншим. Арнгайм повернувся до письмового столу, з-за якого встав півгодини тому, до листів і телеграм, і покликав дзвоником Солимана, щоб той привів йому секретаря.
І поки Арнгайм чекав на секретаря, а його думки вже народжували перші фрази роздумів на економічну тему, які він мав намір продиктувати, минули події кристалізувалися в ньому в чудову, багатогранну моральну формулу. «Людина, що усвідомлює свою відповідальність, — переконано сказав він собі, — має право, якщо вона й дарує душу, жертвувати зрештою лише відсотками, але в жодному разі не капіталом!»
107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху
Коли його ясновельможність казав про європейську сім’ю держав, яка, тріумфуючи, має згуртуватися навколо старого імператора-патріарха, для себе він ніколи до тієї сім’ї не залічував Прусії. Тепер граф робив це, мабуть, іще переконаніше, ніж колись, бо відчував: йому вочевидь муляє враження, яке справляє доктор Пауль Арнгайм; коли його ясновельможність приходив до своєї приятельки Діотими, він незмінно заставав там або цього чоловіка, або його сліди, й так само, як начальник відділу Туцці, не знав, як бути. Тепер Діотима, привітно поглядаючи на графа, помічала в нього — чого досі ніколи не траплялося — набряклі жили на руках та шиї і ясно-тютюнову шкіру зі старечим запахом, і, хоч їй не можна було закинути брак шаноби до цього вельможі, в ореолі її доброзичливости все ж таки щось змінилося, як ото змінюється літнє сонце на зимове. Граф Ляйнсдорф не був схильний ні до фантазій, ні до музики, та відколи йому довелося терпіти доктора Арнгайма, у вухах у нього на диво часто прохоплювалися ледве чутні звуки немовби литавр і тарілок австрійського військового маршу, а коли він заплющував очі, в їхній темряві його тривожив плескіт чорно-жовтих знамен, що насувалися там цілими полчищами. І такі патріотичні видіння навідували, схоже, й решту друзів дому Туцці. Принаймні всі, кого йому випадало чути, про Німеччину відгукувалися з вельми глибокою повагою, та коли він натякав, що з плином подій велика патріотична акція, либонь, може обернутися певною мірою все ж таки й проти братерського райху, ту повагу прикрашала щира усмішка.