Щодо цього його ясновельможність зіткнувся на своїй ниві з одним важливим феноменом. Є сімейні почуття, які виявляються особливо палко, і до таких належала неприязнь до Німеччини, повсюди поширена перед війною в європейській сім’ї держав. Духовно Німеччина була, мабуть, найменш цілісною країною, тут кожне могло що-небудь знайти для своєї неприязні; це була країна, давня культура якої раніше, ніж у решті країн-сусідів, потрапила під колеса нового часу й виявилася покраяною на пишномовні фрази для лицемірства й комерції; крім того, Німеччина була задерикувата, ласа до чужого, хвалькувата й небезпечно несамовита, як і будь-яка розтривожена велика маса; та загалом усе це було, зрештою, притаманне Європі і могло видатися європейцям хіба що трохи аж надто європейським. Мабуть, просто є такі створіння, такі образи небажаного, на яких осідає всіляка відраза, всілякі суперечності, мов ото жужелиця, що її нині лишає по собі, згоряючи, життя. З «може бути» зненацька, на невимовний подив усіх учасників, народжується «є», і те, що в цьому вкрай хаотичному процесі виявляється хибним, зайвим, не вдовольняє розум і відпадає, — все це, схоже, утворює ту розсіяну в атмосфері, завислу поміж усіма створіннями ненависть, яка дуже притаманна сучасній цивілізації і замінює втрачене задоволення від власних дій легко приступним невдоволенням чужими діями. Спроба зосередити цю відразу в особливих створіннях — лише частина найстарішої психотехнічної складової життя. Так чаклун діставав із тіла хворої людини заздалегідь наготований фетиш, і так добрий християнин приписує свої помилки доброму юдеєві, стверджуючи, що той підбив його на рекламу, відсотки, газети тощо; у плині часу провину складали на грім, на відьом, на соціалістів, інтелігентів і Генералів, а останнім часом перед війною, з причин особливих і проти неї зовсім незначних, одним із найграндіозніших і найпопулярніших засобів у цьому дивовижному процесі була й прусацька Німеччина. Адже світ позбувся не лише Бога, а й чорта. Так само, як зло світ утілює в образах небажаного, добро він утілює в образах бажаного й ставиться до них з пієтетом, бо вони виконують те, чого самому тобі, на твою думку, не виконати. Нехай із шкури пнеться решта людей, а сам ти сидиш собі й тільки поглядаєш на них — це спорт; мовчки слухаєш, як люди впадають у геть однобічні перебільшення — це ідеалізм; ті, кого ти забризкуєш злом, струшуючи його із себе, — це образи небажаного. Так у світі все знаходить своє місце й свій лад; але ця техніка пошанування святих і відгодовування цапів-відбувайлів, техніка, основана на самозреченні, — досить небезпечна, бо сповнює світ напруженням усіх недоношених внутрішніх битв. Убиваючи одне одного чи братаючись, люди до пуття не знають, чи вони роблять це цілком серйозно, тому що частина кожного з нас — поза нами, і здається, нібито всі події відбуваються наполовину перед реальністю — наполовину позаду неї, мов показне віддзеркалення ненависти й любови. Колишня віра в демонів, складаючи всю відповідальність за добро і зло, яке відчувала людина, на небесних і пекельних духів, працювала багато точніше, чистіше й краще, і лишається тільки сподіватися, що з подальшим розвитком психотехніки ми до тієї віри повернемось.
У Каканії були особливо сприятливі умови для того, щоб користуватися образами бажаного й небажаного; країна й так жила чимось нереальним, і саме найшляхетнішим у духовному плані каканцям, котрі почувалися спадкоємцями й носіями славетної каканської культури, що вела від Бетговена до оперети, здавалося цілком природним бути союзниками й побратимами німцям із райху й водночас їх не терпіти. Каканці не проминали нагоди делікатно поставити німців на місце, а згадавши про їхні успіхи, щоразу з певною тривогою думали про вітчизняні справи. І полягали ці вітчизняні справи переважно в тому, що Каканія, держава, яка на самому початку була не гірша від решти держав і краща за багатьох із них, протягом століть трохи втратила інтерес до самої себе. Поки тривала паралельна акція, вже не раз упадало в око, що й світова історія твориться так само, як і решта історій; тобто авторам рідко спливає на думку що-небудь новеньке, а коли мова заходить про ускладнення чи ідеї, то вони просто один в одного списують. Але тут ідеться й ще про одну річ, про яку досі ми не згадували, і це — не що інше, як радість від історії; йдеться про таку звичну для авторів переконаність, нібито люди творять прекрасну історію, про ту пристрасть автора, яка, розпалюючись, подовжує його вуха й просто спопеляє будь-яку критику. Граф Ляйнсдорф мав і таку переконаність, і таку пристрасть, і на них ще можна було натрапити й у колі його друзів, але в решті Каканії вони зникли, і їм уже давно підшуковували яку-небудь заміну. Місце історії Каканії там посіла історія нації, в цій історії вправлялися письменники й поети, її опрацьовували цілком на європейський смак, що дістає насолоду від історичних романів та костюмованих драм. Так виникло те дивне й усе ж таки, либонь, наразі ще як слід не поціноване становище, коли люди, котрі мали спільно залагоджувати звичайнісіньку справу — як, скажімо, будівництво школи чи призначення на посаду начальника залізничної станції, — натомість заводили мову про рік 1600-й чи 400-й, сперечаючись, кому з претендентів ліпше віддати перевагу з огляду на заселення Передальп за часів Великого переселення народів, а також з огляду на битви контрреформації, і всі ці суперечки в них Грунтувалися на тих уявленнях про шляхетність, шахрайство, вітчизну, вірність і мужність, які приблизно відповідають найпоширенішому скрізь типу начитаности. Граф Ляйнсдорф, який літературі не надавав жодного значення, не переставав цьому дивуватись, а надто на думку про те, як добре, по суті, жилося всім селянам, ремісникам і міським мешканцям, що траплялися йому на очі, коли він об’їздив свої населені німцями й чехами богемські угіддя, й тому його ясновельможність приписував впливу огидного підбурювання — цього особливого вірусу — те, що час від часу ті люди бурхливо виявляли невдоволення одні одними й мудрістю уряду, і збагнути це було важко тим більше, що тривалі періоди між нападами такого невдоволення й затишшям, коли їм про їхні ідеали ніхто не нагадував, вони жили з усіма в мирі та злагоді.