І все ж таки народи й народності, об’єднані під каканською короною, називали себе нерозкріпаченими націями!
Генерал Штум фон Бордвер розмірковував. Завдяки своєму посту у військовому міністерстві він був добре обізнаний із проблемами в національному питанні, від яких страждала Каканія, бо, коли починалося обговорення бюджету, військові перші відчували на собі зумовлену тими проблемами хистку політику, залежну від сотень міркувань, і навіть недавно військовим, на превелике невдоволення міністра, довелося відмовитись від одного свого невідкладного проекту, тому що за виділення потрібних на нього коштів одна нерозкріпачена нація зажадала від уряду таких поступок, піти на які він не міг, не викликавши надмірного роздратування в решти націй, котрі також претендували на розкріпачення. Так Каканія лишилася незахищеною від зовнішнього ворога, адже проект передбачав великі видатки на артилерію, щоб замінити геть застарілі гармати — за далекобійністю їх можна було порівняти з гарматами в решті країн, як ножа зі списом, — новими, що їх можна було б порівняти з гарматами в решті країн, як, навпаки, списа з ножем, отож вирішення цього питання знов на невизначений час відклали. Не можна сказати, що Генерал Штум ладен був через це полізти в зашморг, але ж глибока дисфорія спочатку може виявлятися і в багатьох окремих, нібито не залежних одна від одної дрібницях; саме через те, безперечно, що Каканія лишалася без зброї й без захисту, приречена на це своїми нестерпними внутрішніми чварами, Штум і розмірковував про нерозкріпаченість і розкріпачення, тим більше що слово «розкріпачення» від певного часу йому нестерпно часто доводилося чути також, виконуючи свої напівцивільні обов’язки в домі Діотими.
Перша думка в нього була та, що це слово просто належить до недостатньо висвітленої лінгвістикою групи «пишномовних слів». Генералові це підказував його природний солдатський глузд; та незважаючи на те, що цей глузд через Діотиму опинився у збентеженому стані (адже слово «розкріпачення» Штум уперше почув саме з її вуст, і воно викликало в нього захват; з цього боку воно ще й тепер, попри отой артилерійський проект, було повите чарівною привабливістю, тож перша думка в Генерала була, по суті, вже другою в його житті!), теорія пишномовности здавалася хибною і ще з однієї причини: досить було окремі слова групи «розкріпачувати» бодай трішечки, любовно позбавити поважности, і вони відразу легко, ніби завиграшки, злітали з язика. «Ти мене по-справжньому розкріпачив і врятував!» — хто б так (чи якось у цьому дусі) не сказав, навіть якби перед цим довелося просто хвилин десять нетерпляче почекати чи зазнати ще яких-небудь дрібних прикрощів? І завдяки цьому Генерал збагнув, що здоровий глузд дратують зовсім не самі ці слова, а та непереконлива поважність, яку вони викликають. І справді, коли Штум питав у себе, де, крім як у Діотими й у політичних колах, він чув або читав про розкріпачення, то пригадував, що траплялося це в церквах і в кав’ярнях, у мистецьких часописах і в Арнгаймових книжках, які він читав із захватом. Так Генерал зрозумів, що цими словами виражають не якийсь там природний, простий людський процес, а абстрактний, загальний складний стан; у кожному разі, розкріпачення й туга за розкріпаченням — це, схоже, щось таке, що може вчинити один дух з іншим.
Зробивши завдяки своїм службовим обов’язкам такі цікаві відкриття, Генерал вражено кивнув головою. Потім увімкнув червону електричну лампочку у круглому віконці над дверима свого кабінету на знак того, що в нього триває важлива нарада, і, поки його офіцери з теками повертали, зітхаючи, від порога, розмірковував далі. Люди духовні, які тепер траплялися йому на всіх його шляхах-дорогах, були невдоволені. У всьому вони знаходили недоліки, повсюди ставалося, на їхню думку, надто багато чого чи надто мало чого, в їхніх очах усе було не так, як треба. Помалу вони йому просто обридали. Вони нагадували тих розніжених сіромах, які завжди мусять сидіти на протязі. Вони гудили завелику вченість і невігластво, грубість і надмірну витонченість, задерикуватість і байдужість. Хоч би куди падав їхній погляд, скрізь зяяли діри! Думки їхні ніколи не заспокоювалися, хапаючись за рештки всіх на світі речей, роковані на вічне блукання в безладі. Так ці люди врешті прийшли до переконання, що доба, в яку вони живуть, приречена на духовне безпліддя, і її може позбавити цього безпліддя, розкріпачити лише яка-небудь особлива подія чи яка-небудь цілком особлива людина. Отак серед так званих інтелектуалів і стало тоді популярним слово «розкріпачення» й слова, споріднені з ним. Ці люди твердо вірили: якщо невдовзі не з’явиться який-небудь месія, то світ зупиниться. То мав бути, залежно від обставин, або месія медицини, що розкріпачив би медицину, позбавивши її наукових досліджень, унаслідок яких люди, не дістаючи допомоги, підхоплюють хвороби й помирають, або месія красного письменства, здатний написати драму небачено високого духовного рівня, яка покличе мільйони людей до театрів. А крім цієї переконаности, що, по суті, будь-яку людську діяльність до властивого їй стану може повернути лише особливий месія, давала про себе знати, звичайно, ще й проста, з усіх поглядів цілісна туга за месією міцної руки для всього загалом. Отож це була доба по-справжньому месіанська — тоді, незадовго до великої війни, й у тому, що розкріпачитися прагнули навіть цілі народи, нічого аж такого особливого й незвичайного, по суті, не було.