Певна річ, Генералові здавалося, що все це, як і решту, про що точилися розмови, не слід сприймати буквально. «Якби сьогодні повернувся наш спаситель і рокріпачувач, — сказав собі Штум, — вони скинули б його владу, як і будь-яку іншу!» Спираючись на власний досвід, він припускав, що діється таке через те, що люди пишуть надто багато книжок і статей у газетах. «Скільки ж мудрости у військовому статуті, — подумав він, — який забороняє офіцерам писати книжки без спеціального дозволу на те начальства!» Він трохи аж злякався цієї думки; таких гострих нападів лояльности в нього вже давно не було. Він, безперечно, й сам міркував надто багато! Це все через його спілкування з цивільним духом, який вочевидь утратив перевагу мати твердий світогляд. Ґенерал це добре зрозумів, і тому вся ота балаканина про розкріпачення тепер постала перед ним ще з одного боку. Думки Генерала Штума, щоб з’ясувати цей новий зв’язок, перекочували до спогадів про одержані уроки історії й релігії; важко сказати, про що саме він тепер міркував, та якби його думки можна було з нього якось видобути й гарненько розгладити, то вигляд вони мали б, либонь, приблизно такий. Якщо коротко торкнутися спершу церковного боку, то доброго християнина чи набожного юдея, поки вірили в релігію, можна було скидати з якого завгодно поверху надії й добробуту, — він однаково щоразу падав, так би мовити, на ноги своєї душі. Було це через те, що всі релігії, тлумачачи життя й даруючи своє тлумачення людям, передбачали ірраціональну решту, яка не підлягає обрахунку і яку вони називали незбагненністю Божою; якщо у смертного не сходився обрахунок, йому досить було тільки згадати про ту решту, і його дух уже міг задоволено потирати руки. Оце падіння на ноги й потирання рук називають світоглядом, і здобувати його сучасна людина вже не вміє. Вона або мусить зовсім облишити замислюватися над своїм життям, чим багато хто і вдовольняється, або впадає у стан такого дивного душевного розладу, що змушена замислюватись, однак цілковитого задоволення, схоже, так і не дістає. Цей душевний розлад з часом однаково часто набував форми й цілковитої невіри, й оновленої цілковитої покори вірі, і нині найпоширеніша форма віри полягає, мабуть, у переконаності, що без духовности справжнього людського життя нема, як нема його, однак, і тоді, коли духовність надто глибока. Саме на цьому переконанні цілком і повністю грунтується наша культура. Вона суворо пильнує за тим, щоб уряд виділяв кошти на навчальні й дослідницькі заклади, проте кошти не надто великі, а такі, які перебувають у належно невисокій пропорції до її витрат на розваги, автомобілі й зброю. Здібній людині вона відкриває всі шляхи, але завбачливо дбає про те, щоб ця людина була здібна і в комерції. Трохи поопинавшись, культура визнає будь-яку ідею, але потім від цього автоматично виграє і її власна ідея, протилежна. Здавалося б, це — жахлива слабкість і недбалість, та воднораз, мабуть, і цілком свідоме намагання дати духовності зрозуміти, що вона, духовність, — то ще не все, бо коли б до котроїсь із ідей, які рухають нашим життям, бодай один-однісінький раз поставилися поважно, так поважно, що ідеї протилежній уже нічого не лишилося б, то наша культура, либонь, уже не була б культурою нашою!
Кулачок у Штума був пухкенький, дитячий; Генерал стис його і, мов у рукавиці з підкладкою, постукав ним по письмовому столу; внутрішнє чуття підтвердило йому: так, потрібен міцний кулак. Він був офіцер, отож мав світогляд! Ірраціональна решта його світогляду називалася честю, послухом, верховним головнокомандувачем, військовим статутом, частина ІІІ, і внаслідок усього цього він був переконаний, що війна — не що інше, як подальше підтримання миру сильнішими засобами, активніший різновид порядку, без якого світ приречений на загибель. Жест, яким Генерал постукав по столу, був би трохи кумедний, якби кулак означав просто щось атлетичне, а не щось іще й духовне, таке собі незамінне доповнення до духовности. Цивільне життя Штуму фон Бордверу трохи набридло. Він уже збагнув, що твердий загальний погляд на цивільний розум мають лише бібліотечні служники. Ґенерал зробив для себе відкриття: парадокс зайвини порядку полягає в тому, що цілковитий порядок неминуче спричинився б до бездіяльности. Він відчував щось смішне в поясненні, нібито у війську можна побачити найбільший порядок і водночас готовність віддати життя. Він довідався, що внаслідок якогось незбагненного зв’язку порядок призводить до потреби вбивати. І стривожено сказав собі, що й далі працювати такими темпами не повинен. «І що воно таке взагалі — дух?! — спитав себе Генерал, бунтуючи. — Адже він не блукає опівночі в білій сорочці; то чим же йому бути, як не певним порядком, якого ми надаємо всьому, чого зазнаємо і що пізнаємо?! Але в такому разі, — рішуче виснував він, ощасливлений здогадом, — коли дух — не що інше, як упорядкований досвід, тоді в світі, де панує порядок, він, дух, узагалі не потрібний!»