Цей періодичний занепад її культури у круговерті затхлого світу матерії тепер, однак, припинився, й, відколи Бонадея почала так загадково дбати про свій вигляд, у незаконній половині свого життя вона жила — чого від її двадцятиріччя з нею не було — як вдова. Схоже, напрошується загальний висновок: жінки, котрі надзвичайно дбають про свій вигляд, у побуті досить доброзвичайні, бо тоді засоби відтісняють мету, достоту так само, як великі спортсмени нерідко бувають поганими коханцями, вкрай войовничі на око офіцери — нікчемними вояками, а чоловіки з дуже натхненними обличчями — іноді навіть дурнями; але у випадку з Бонадеєю йшлося не лише про такий розподіл енергії, ця жінка взялася за своє нове життя з величезною, подиву гідною самовіддачею. Вона любовно, мов художник, підводила собі брови, легенько припудрювала чоло й щоки, від чого вони втрачали натуралізм, трохи підносилися над реальністю й віддалялися від неї, як це властиво культовому стилю, тіло облягав м’який корсет, а до великих персів, що завжди трохи заважали їй і бентежили її, бо здавалися надто жіночними, вона раптом пройнялася сестринською любов’ю. Її чоловік неабияк дивувався, коли, полоскотавши пальцем їй шию, у відповідь чув: «Не псуй мені зачіску!» — або коли у відповідь на його запитання: «Чи не хочеш дати мені руку?» вона відказувала: «Ну що ти, адже на мені нова сукня!» Але гріховна сила немовби вивільнилася з тенет, у яких її бранкою тримало тіло, й весняним небесним сузір’ям блукала в осяйному новому світі жінки Бонадеї, яка в цьому незвично м’якому, розрідженому промінні почувалася вільною від своєї «надзбудливости», так ніби зі шкіри в неї зійшов струп. Уперше відтоді, як вони побралися, її чоловік недовірливо спитав себе, чи не порушує, бува, їхній домашній мир і спокій хтось третій.
Але те, що сталося, було ніщо інше, як явище зі сфери життєвих систем. Одяг, якщо його вилучити з плину сучасности й розглядати в жахливому існуванні на людській постаті просто як чисту форму, — це чудернацькі трубки й буйні нарости, гідні того суспільства, де протикають паличками ніздрі й затягують у губи кільця; але якими ж привабливими вони стають, коли бачиш їх у поєднанні з властивостями, що їх вони позичають своєму власникові! Це майже те саме, коли низка закруток та хвостиків на аркуші паперу раптом сповнюється змістом великого слова. Уявімо собі, що невидима доброта й витонченість якої-небудь людини нараз постала б у вигляді золотистого ореолу завбільшки як місяць у повні над її головою (так це зображують давні картини на релігійні теми), коли ця людина прогулюється проспектом чи за чаєм саме кладе собі на тарілочку бутерброда. Це було б, поза всяким сумнівом, одне з найдивовижніших і найразючіших видовищ; і таку силу — робити видимим невидиме, ба навіть те, чого зовсім нема, — добре скроєний одяг демонструє щодня!
Таке вбрання нагадує боржника, який повертає нам позичку з неймовірними відсотками, а на світі нема, по суті, нічого, крім речей-боржників. Адже цю властивість одягу мають і переконання, забобони, теорії, сподівання, віра в що-небудь, думки, ба навіть бездумність, якщо тільки внаслідок самої себе вона проникнута усвідомленням власної правоти. Позичаючи нам здатність, яку їм у борг даємо ми ж таки, всі вони слугують одній меті: виставляти світ у світлі, яке випромінюємо ми самі; по суті, саме в цьому, ні в чому іншому, й полягає завдання, що його кожне з нас виконує за допомогою своєї особливої системи. Надзвичайно майстерно, вдаючись до різноманітних прийомів, ми творимо засліплення, і завдяки йому нам щастить уживатися з найжахливішими речами, воднораз анітрохи не втрачати спокою, тому що у цих вимерзлих Гримасах всесвіту виявляємо стола чи стільця, крик чи випростану руку, швидкість чи засмажену курку. Ми спроможні почуватися на землі поміж розверженою небесною безоднею над головою й ледь прикритою небесною безоднею під ногами так само зручно, як у замкненій кімнаті. Ми знаємо, що життя однаково губиться і в нелюдських широтах простору, і в нелюдській тісноті світу атомів, але в проміжку між тим і тим ми дивимося на певний шар утворень як на речі світу, і нас анітрохи не бентежить те, що це означає лише надавати перевагу враженням, які ми дістаємо з певної середньої відстані. Рівень такої поведінки значно нижчий від рівня нашого розумового розвитку, проте саме це й доводить, що величезну роль тут відіграють наші почуття. І справді, найважливіші хитрощі людського розуму слугують збереженню сталого душевного стану, й усі почування, всі пристрасті світу — ніщо проти жахливих, але цілком несвідомих зусиль, яких докладає людство, щоб зберегти свій піднесений душевний спокій! Схоже, про це навряд чи й варто вести мову, так бездоганно тут усе спрацьовує. Та якщо придивитися пильніше, то виявляється, що надзвичайно штучний стан свідомости все ж таки дає людині змогу ходити поміж зоряними орбітами випроставшись і серед майже безмежної невідомости світу гідно стромити руку між другим і третім гудзиком за борт сурдута. І щоб цього досягти, не лише кожна людина, хай то буде ідіот чи мудрець, вдається до своїх майстерних прийомів, — ці особисті системи майстерних прийомів ще й майстерно припасовані до моральних і інтелектуальних хитрощів, що забезпечують рівновагу суспільству й усьому світу і загалом слугують тій самій меті. Така тісна взаємодія нагадує взаємодію в самій природі, де всі силові поля всесвіту чинять вплив на силове поле землі, хоч цього ніхто й не помічає, тому що наслідком стає саме земне буття; і духовне розвантаження, досягнуте завдяки цьому, таке велике, що навіть наймудріші, достоту як ото маленькі нетямущі дівчатка, у рахманному стані здаються собі вельми розумними й добрими.