У такому настрої Ульріх розгорнув свою працю, перервану багато тижнів і навіть місяців тому, й погляд його відразу впав на те місце з гідрофізичними рівняннями, далі якого він не посунувся. Він невиразно пригадав, що тоді саме замислився був про Кларису, коли на прикладі трьох головних станів води спробував показати нові можливості математики, а Клариса відвернула його увагу. Але часом пам’ять відновлює не слово, а атмосферу, в якій його мовлено, й Ульріхові раптом спало на думку: «Вуглець.» І в нього немовби на голому місці виникло враження, що він посунувся б уперед, коли б тепер лишень знаття, у скількох станах існує вуглець; але він цього так і не пригадав, а натомість подумав: «Людина існує у двох станах. Як чоловік і як жінка». Міркував він про це досить довго, немовби застигнувши від подиву, так ніби це якесь надзвичайне відкриття — що людина живе у двох різних усталених станах. Але за цим застоєм у його мисленні крилося явище інше. Адже можна бути жорстоким, себелюбним, цілеспрямованим, неначе зверненим назовні, і можна раптом, лишаючись тим самим Ульріхом таким і таким, відчути себе й зовсім іншим, зануреним у себе, таким собі жертовно-щасливим альтруїстичним створінням у невимовно чутливому й певною мірою навіть якомусь жертовному стані всього навколишнього. І він спитав у себе: «Скільки часу минуло відтоді, коли я відчував це востаннє?» На його подив, виявилося, що навряд чи й більше доби. Довколишня тиша діяла на Ульріха підбадьорливо, і стан, що оце йому пригадався, не видався таким незвичайним, яким видавався завжди. «Адже всі ми — організми, — міркував він, заспокоївшись, — які в цьому непривітному світі мусять з усіх сил, пожадливо боротися одне проти одного. Але кожне з нас разом зі своїми ворогами й жертвами — все ж таки й частинка і дитя цього світу; і кожне із нас, можливо, не так уже й геть відірване від тих ворогів та жертв і самостійне, як ми це собі уявляємо». А коли так, то, як йому здавалося, не було нічого незбагненного в тому, що над світом іноді здіймається передчуття єдности й любови, така собі майже певність, що за звичайних умов нагальні життєві потреби дають змогу пізнати лише половину всіх взаємозв’язків живих істот. У цьому не було геть нічого образливого для людини, яка звикла мислити математично-природничо-науковими категоріями й любить точність. Ульріхові це навіть нагадало працю одного психолога, з яким він був знайомий особисто: в ній ішлося про те, що є дві великі, протилежні одна одній групи уявлень, одна з яких ґрунтується на тому, що суб’єкт завжди охоплений змістом переживань і вражень, друга — що суб’єкт охоплює цей зміст сам; автор висловлював переконання, що таке «перебування в всередині чогось» і «споглядання ззовні», «увігнутість» і «випуклість» сприйняття, «просторовість» і «уречевлення», «проникність» і «споглядальність» трапляються і в стількох інших протилежностях переживань і вражень та їхніх мовних образах, що за всім цим вочевидь угадується споконвічна двоїстість людського сприйняття. Праця та стала наслідком серйозних, об’єктивних досліджень, вона була з тих, котрі на крилах уяви випереджають час і своїм народженням завдячують імпульсу, що виникає за межами щоденної наукової діяльности; однак вона твердо дотримувалася певних засад і підводила до вельми вірогідних висновків, які вказували на сховану за туманом давнини єдність сприйняття, з хаотично розкиданих руїн якої — принаймні так тепер припускав Ульріх — врешті й постав нинішній погляд, що невиразно зводиться до протилежности чоловічого й жіночого способів сприйняття і таємниче затуманений давніми мріями.