Це, однак, зовсім не означало, що вже в той час Аґата мала намір накласти на себе руки. Навпаки, вона боялася смерти не менше, ніж її боїться будь-яка молода людина, коли, наприклад, їй увечері, в ліжку, перед сном, після щасливо проведеного дня раптом сяйне думка: «Колись такого самого чудового дня, як нині, я помру, це неминуче». Тим більше не хочеться помирати, коли бачиш, як помирає хтось інший, і батькова смерть завдавала їй мук враженнями, страхіття яких знов почали даватися взнаки, відколи брат поїхав і вона лишилася в будинку сама. Але оце відчуття: «Я трохи мертва» — навідувало Аґату вже не раз, і саме в такі хвилини, як ця, коли вона щойно усвідомила, яке зграбне й здорове її молоде тіло, усвідомила його застиглу в напруженні красу, таку саму безпричинну в своїй загадковій доладності, як розклад її елементів у смерті; Аґата легко переходила від стану щасливої впевнености до стану страху, подиву й оціпеніння, в який потрапляєш, вийшовши раптом із сповненої людським гамором кімнати під мерехтіння зірок. Попри наміри й плани, що роїлися в її голові, й усупереч задоволенню тим, що пощастило врятуватися від невдалого життя, вона почувалася тепер трохи відділеною від самої себе і зв’язаною із собою лише в якихось невиразних межах. Вона тверезо розмірковувала про смерть як про стан, де людина позбавлена всіляких клопотів та ілюзій, і уявляла її таким собі солодким зануренням у сон: лежиш у долоні Божій, і долоня ця — мов колиски чи гамак, прив’язаний до двох великих дерев, що їх ледь-ледь похитує вітер. Смерть Аґата малювала собі як велику стому й глибоке заспокоєння, вільне від будь-яких бажань і напружень, від потреби зосереджуватись і міркувати, смерть нагадувала їй оту приємну знемогу, що її відчуваєш у пальцях, коли сон обережно звільняє їх від останнього земного предмета, який вони ще тримають. Але так вона склала собі про смерть, поза всяким сумнівом, досить зручне й поверхове уявлення, тільки й потрібне тому, хто не готовий нести тягар життя, і зрештою їй і самій стало весело, коли вона завважила, як нагадує все це оту отоманку, що її вона звеліла поставити до строгої батьківської вітальні (єдина зміна в будинку, яку вона запровадила з власної ініціативи), щоб на ній навлежачки читати.
І все ж думка відмовитися від життя аж ніяк не була в Аґати просто грою. Їй здавалося цілком вірогідним те, що на зміну такій сповненій розчарувань схвильованості має прийти стан п’янливий, спокій якого в її уяві мимоволі набував своєрідного фізичного образу. Вона відчувала це тому, що не мала потреби в оманливій ілюзії, нібито світ потрібно поліпшувати, і всякчас ладна була зовсім відмовитися від своєї частки в ньому, аби лиш це можна було зробити у приємний спосіб; а крім того, ще й під час тієї дивної недуги, яка спіткала її на межі між дитинством і юністю, в неї вже відбулася особлива зустріч зі смертю. Тоді не було такої хвилини, такої секунди, щоб сили її майже непомітно для ока, та загалом усе ж нестримно швидко не танули, і від неї з дня на день відділялися й помирали все нові й нові частинки її тіла; та в лад цьому занепаду й цьому відходу від життя в ній пробуджувалось і якесь незабутнє нове прагнення до мети, що проганяло з її недуги всі тривоги й страхи, і то був своєрідний, сповнений сенсу стан, в якому вона навіть діставала трохи влади над дорослими, які були поруч із нею й дедалі втрачали впевненість. Цілком можливо, що ця перевага, яку вона усвідомила за таких разючих обставин, згодом стала ядром її психічної готовности піти подібним шляхом від життя, бентеги й тривоги якого чомусь не відповідали її сподіванням; та, ймовірніше, все було навпаки, й та недуга, завдяки якій вона уникала вимог школи й батьківського дому, була першим виявом її прозорого ставлення до світу, ставлення, немовби пронизаного невідомим їй променем почуттів. Бо Аґата почувалася людиною вдачі простої, сповненої тепла, жвавої, ба навіть веселої й невибагливої; вона й справді поступливо пристосовувалася до найрізноманітніших життєвих обставин і ніколи не впадала в байдужість, як це буває з жінками, котрим не до снаги дати раду своєму розчаруванню. Та й серед сміху, й серед сум’яття чуттєвого авантюризму, яким через це й не було кінця-краю, і далі тривало оте знецінювання, яке кожну фібру її тіла стомлювало й змушувало тужити за чимось іншим, чому скоріше всього можна дати назву «ніщо».