Оте «ніщо» мало певний зміст, хоч дати певне визначення йому й важко. Тривалий час Аґата з різноманітних нагод проказувала сама до себе слова Новаліса: «То що ж мені зробити для власної душі, яка живе в мені, мов нерозгадана загадка? Душі, яка попускає зримій людині необмежену сваволю, бо ніяк не може підкорити цю людину собі?» Але мерехтливе світло цих слів, миттєво, мов спалах блискавки, осяявши Аґату, щоразу знову гасло в мороці, бо в душу вона не вірила: це було б, здавалося їй, надто нескромно, а як для неї, то й надто просто. Але й у земне вірити вона також не могла. Щоб це по-справжньому зрозуміти, треба лиш усвідомити собі, що така відмова від ладу земного без віри в лад неземний — це щось глибоко природне, бо в будь-якій голові, крім логічного мислення з його суворою й простою любов’ю до ладу, цим віддзеркаленням зовнішніх обставин, дає про себе знати мислення афективне, логіка якого, якщо про таку випадає говорити взагалі, відповідає особливостям почуттів, пристрастей і настроїв; таким чином закони цих двох видів мислення співвідносяться приблизно так, як закони лісоскладу, де штабелями лежать прямокутно обтесані й приготовані до відправлення колоди, і заплутані, темні закони лісу з його копошінням і шарудінням. А позаяк об’єкти нашого мислення аж ніяк не цілком незалежні від його стану, то обидва ці види мислення в кожній людині не лише зливаються, але й можуть певною мірою зводити перед нею два світи, принаймні безпосередньо перед тією і вслід за тією «першою загадковою і невимовною миттю», про яку один знаменитий релігійний мислитель стверджував, нібито вона трапляється в кожному чуттєвому сприйнятті, перше ніж почуття й зорове споглядання відділяться одне від одного й займуть місця, де ми звикли їх знаходити: стануть річчю у просторі й роздумами, замкненими тепер у спостерігачеві.
Отже, хоч би яке було співвідношення між речами й почуттям у зрілому світогляді цивілізованої людини, кожне все ж таки знає про ті екзальтовані хвилини, коли до поділу надвоє ще не дійшло, так наче вода й суходіл ще не відділились одне від одного і хвилі почуттів становлять один суцільний круговид разом із горами й долами, що творять образ речей. Не варто навіть припускати, нібито в Аґати такі хвилини траплялися надзвичайно часто й викликали в неї глибокі емоції; просто вона сприймала їх гостріше чи, якщо хочете, навіть забобонніше, бо всякчас ладна була вірити світу й водночас не вірити йому, як це робила ще за шкільних часів і не забула робити й згодом, коли ближче познайомилася з чоловічою логікою. У цьому сенсі, який не має нічого спільного з навіженством і примхливістю, Аґата, якби вона була самовпевненіша, цілком могла б претендувати на титул найнелогічнішої жінки у світі. Та їй ніколи й на гадку не спадало вбачати в очужілих почуттях, яких вона зазнавала, щось більше, ніж власну незвичайність. Лише внаслідок зустрічі з братом у ній сталася переміна. У порожніх, суціль схованих у тінях самотности кімнатах-печерах, ще недавно сповнених розмов і відчуття взаємности, яке проникало до глибин душі, мимоволі зникала різниця між фізичною розлукою й духовною присутністю, і поки один за одним збігали дні, не лишаючи по собі слідів, Аґата як ніколи виразно відчувала своєрідні чари всюдисущности і всемогутности, пов’язані з переходом світу, яким його сприймаєш внутрішньо, у світ, яким його бачиш зором. Тепер її увага, здавалося, не зосереджувалась на відчуттях і почуттях, а відкривалась одразу глибоко в серці, куди проникало лише те, що світилося так само, як саме серце, і попри невігластво, в якому Аґата зазвичай звинувачувала себе, їй, коли вона пригадувала братові слова, тепер ввижалося, що найголовніше в них вона розуміє, навіть про це не замислюючись. І позаяк дух її був такою мірою сповнений самим собою, що навіть у найсміливішій її думці було щось від нечутного пурхання спомину, то все, що їй траплялося, розросталось до безкрайого сьогодення; і навіть коли вона що-небудь робила, то зникав, по суті, лише вододіл між нею, хто це робив, і тим, що відбувалося, а рухи її нагадували шлях, яким речі самі линули до неї, якщо вона простягала до них руку. Але цю м’яку силу, те, що Аґата знала, і промовисте сьогодення світу, коли вона, всміхаючись, питала себе, що ж вона оце, власне, робить, важко було відрізнити від байдужости, безпорадности й глибокої німоти духу. Лише трохи перебільшивши свої відчування, Аґата могла б сказати про себе, що тепер уже не знає, де вона. Зусібіч її оточувало щось застигле, і їй здавалося, ніби вона й піднеслася вгору, й воднораз зникла. Вона могла б сказати: «Я закохана, тільки не знаю в кого». Її сповнювала ясна воля, якої досі їй завжди бракувало, але вона не знала, що їй з такою ясною волею робити, бо все, що в її житті було доброго й поганого, не мало значення.