«Яка ж я старомодна! — подумала вона й усміхнулась. — Адже є, безперечно, речі, важливіші, ніж любовні справи!» Однак Аґата в це не вірила.
Цієї хвилини не можна було сказати, що вона відкинула думку вступити з братом у недозволені стосунки, як не можна було сказати й того, що вона цього бажала. Усе вирішить, очевидно, майбутнє; а в нинішньому своєму стані вона нічого певного в цьому питанні не бачила.
Дошки, серед яких сиділа Аґата, світло підфарбовувало в яскраво-білий і густо-чорний кольори. І така сама трагічна машкара, яка надавала цим загалом досить простеньким кольорам чогось моторошного, лежала й на роздумах про те, що ось вона, Аґата, проводить останній вечір у будинку, де її народила жінка, про яку вона ніколи не могла нічого пригадати і яка народила й Ульріха. У неї раптом зринув спогад про одне дуже давнє враження: немовби довкола неї стовпилися клоуни зі страшенно суворими обличчями і з якимись дивними музичними інструментами. Вони почали грати. Аґата впізнала свій сон наяву з дитинства. Їй несила було слухати ту музику, але всі клоуни не зводили з неї очей. Вона сказала собі, що цієї хвилини її смерть не була б утратою ні для кого й ні для чого, та й для неї самої означала б, мабуть, лише зовнішнє завершення внутрішнього згасання. Поки клоуни підносили свою музику до стелі, вона сиділа неначе на потрушеній тирсою підлозі в цирку й отак собі міркувала, і на пальці їй крапали сльози. То було відчуття глибокої безглуздости, яке часто поймало її в дитинстві, й вона подумала: «Може, я й досі лишилася отою дівчинкою?» Однак це не завадило їй водночас подумати й про щось таке, що через ті сльози видалося їй неймовірно важливим, — про те, що вже в першу годину їхньої з братом зустрічі вони постали одне перед одним в отих клоунських балахонах. «Що б це означало: адже те, що ношу я, перейшло саме до мого брата?» — спитала вона себе. І раптом заплакала насправді. Причини, чому так сталося, вона не назвала б жодної, крім тієї, що сталося це в неї на радощах, і вона різко крутнула головою, так наче там було щось таке, чого вона не могла ні розікласти, ні скласти.
Водночас вона, цілком природно, міркувала про те, що Ульріх уже якось та знайде відповіді на всі запитання; міркувала, поки знов увійшов старий і розчулено поглянув на розчулену.
— Ох, ласкава молода пані!… — промовив він, також похитуючи головою.
Аґата спантеличено звела на нього очі, та коли збагнула, яке недоречне це співчуття до її дитячої журби, в ній знову прокинулася пустотливість юности.
— «Кинь усе, що маєш, у вогонь — навіть черевики. Коли в тебе вже нічого не зостанеться, не думай навіть про саван і кинься голим у вогонь!» — сказала вона слузі.
То був давній вислів, його захоплено процитував їй колись Ульріх, і старий несміливо, з розумінням усміхався у відповідь на м’яку й сувору мелодику цих слів, коли Аґата промовляла їх з блискучими крізь сльози очима, і поглядав туди, куди показувала рука господині, яка хотіла допомогти йому збагнути, вводячи його в оману, — поглядав на гору язиків, складених немовби для того, щоб розпалити з них багаття. Почувши «саван», він порозуміло кивнув головою, ладний не відставати від її слів, хоч їхній шлях і здавався йому трохи непроторенним; та після слова «голим», коли Аґата проказала той вислів ще раз, старий накинув на обличчя личину чемного слуги, вираз якої переконував, що він не бажає нічого бачити, чути й судити.
Поки він служив у свого старого господаря, цього слова при ньому жодного разу ніхто не згадував, хіба що казали «роздягнений»; але молодь була тепер інша, і своєю службою він їй, мабуть, уже не догодив би. Зі спокоєм на душі, з яким зустрічають завершення робочого дня, старий відчув, що його кар’єра тут добігла кінця. А в Аґати остання думка, перше ніж вона вирушила в дорогу, була: «Чи кине Ульріх і справді все у вогонь?»