У цьому місці Ульріх спробував застрахуватися — точнісінько, як ото альпініст на небезпечному спуску з гори користується мотузкою й скельними гаками, — і почав розмірковувати далі.
«У давніх, нам уже майже не зрозумілих, темних філософських ученнях ідеться про чоловіче й жіноче «начало»!» — подумав він.
«Богині, що існували в прадавніх релігіях поряд із богами, для нашого сприйняття насправді вже недосяжні, — міркував він. — Для нас будь-які взаємини з тими жінками надлюдської сили були б мазохізмом!»
«Але природа, — розмірковував він далі, — наділяє чоловіка пипками, а жінку — рудиментом чоловічого статевого органу, з чого, однак, не випливає, що наші предки були гермафродити. Не були вони такі, отже, і з погляду психіки. У такому разі можливість подвійного бачення — такого, що дає, й такого, що бере, — колись була прийнята, очевидно, ззовні, як подвійне обличчя природи, й усе те, мабуть, багато давніше, ніж різниця статей, які згодом у все це вбирали свою душу.»
Отак Ульріх міркував і доміркувався до того, що йому пригадався один випадок з дитинства, і це відвернуло його увагу від роздумів, бо пригадувати — а цього не траплялося з ним уже давно, — він любив. Але спершу слід зауважити, що батько його колись мав звичку їздити верхи й держав коней, про що й нині ще свідчила порожня конюшня під парковим муром (вона перша впала Ульріхові в око, коли він приїхав). То була, мабуть, єдина аристократична звичка, яку дозволив собі батько, захоплюючись своїми друзями-поміщиками; Ульріх був тоді ще малим хлопчиком, і та майже неозорість, принаймні та неомірність, що нею високе, м’язисте коняче тіло викликає захват у дитини, тепер знов постала в його уяві казково-моторошною горою, вкритою шерстяною порістю, якою тремтіння пробігало, наче хвилі вітру. Це був, усвідомив Ульріх, один із тих спогадів, які віддають блиском через неспроможність дитини здійснити свої бажання; але слова ці промовляють небагато порівняно з просто-таки неземною величчю цього або того, іншого, блиску, не менш дивовижного, до якого малий Ульріх доторкнувся пальчиками трохи згодом, коли шукав першого. Бо в той час розклеєні в місті афіші сповіщали про приїзд цирку, і на них можна було побачити не лише коней, а й левів, тигрів, а також великих, чудових собак, які жили в дружбі з рештою тварин, і він уже багато разів розглядав ті афіші, перше ніж йому пощастило роздобути один із таких строкатих плакатів і, вирізавши зображення тварин, закріпити їх на невеличких дерев’яних підпорах. Але те, що сталося потім, можна порівняти лише зі спрагою, яку, хоч би скільки ти пив, погамувати однаково не можна; він цілими тижнями не влягався, а тільки поглиблювався — отой безперервний потяг перейти в ці створіння, якими він тепер захоплювався, мов невимовно ощасливлена самотня дитина, і які він, дивлячись на них, уявляє своєю власністю настільки виразно, наскільки відчував, що тут бракує чогось завершального, чогось такого, чого нічим не заміниш, і саме тому його жадання набуло незмірної сили, яка осявала й пронизувала все тіло. Але разом із цим навдивовижу безмежним спогадом тепер цілком природно із забуття виринуло й одне, тільки трохи пізніше, враження тієї самої юної пори і, попри свою дитячу невпевненість, цілком заволоділо великим тілом, що оце марило з розплющеними очима. То була дівчинка, яка мала лише дві властивості: одна — це належати йому, а друга — його бійки за неї з рештою хлопчиків. І реальні з цих двох властивостей були тільки бійки, бо ніякої дівчинки насправді не було. Дивна пора, коли він, мов мандрівний лицар, хоробро кидався на незнайомих, заскочених зненацька супротивників; а надто любив він заводити бійку з вищими на зріст хлопцями, та ще коли вони траплялися на безлюдній вулиці, здатній приховати таємницю. Він не раз діставав за це лупки, хоч іноді й здобував великі перемоги, але щоразу, хоч би чим воно завершувалось, почувався ошуканим, бо очікуваного задоволення не мав. Природну думку, що дівчатка, яких він знав насправді, — такі самі створіння, як та, через котру він бився, — цю думку почуття його просто не приймали, бо він, як і всі хлопчики його віку, в жіночому товаристві лише ціпенів і дурнішав, поки одного дня, щоправда, не стався виняток. І ось Ульріх пригадав той вечір, коли Аґату вбрали до якогось дитячого свята, — пригадав так виразно, немовби картина ця стояла в окулярі спрямованої крізь роки далекоглядної труби. На сестрі була оксамитова сукня, й коси її стікали на сукню хвилями світлого оксамиту, і коли він побачив Аґату, то, хоч і сам був у страшному костюмі лицаря, раптом невимовно затужив, — достоту, як ото колись за звірами на циркових афішах, — через те, що він не дівчинка. Про різницю між чоловіком і жінкою він знав тоді надто мало, щоб у такому своєму перевтіленні побачити щось неможливе, та все ж уже й досить для того, щоб не спробувати відразу, як це зазвичай роблять діти, здійснити своє бажання. Тепер, коли він намагався знайти назву отому своєму подвійному стану, йому уявлялося, ніби він намацує в темряві двері, але наштовхується на якийсь теплий, мов людська кров, і приємний, як тепло, опір, силкується його здолати, все дужче й дужче притискається до чогось, і воно ніжно піддається його бажанню проникнути крізь нього, але в себе його не впускає. Можливо, це навіть нагадувало якусь безневинну форму вампірської пристрасти, що поглинає жадану істоту, однак той маленький чоловік прагнув не притягти до себе маленьку жінку, а цілком замінити її собою, і відбувалося це з тією осяйною ніжністю, яка притаманна лише ранньому пробудженню статі.