Охоплений цим раптовим смутком, Ульріх подумав, чи не спакувати йому валізи й не поїхати звідси ще до похорону. Якщо він і справді ще здатний був чого-небудь домогтися в житті, то що йому було тут робити?
Та коли він вийшов звідси, то в сусідній кімнаті зіткнувся із сестрою, що саме шукала його.
4. «Мав я колись товариша…»
Це вперше Ульріх побачив її вбраною по-жіночому, й після вчорашнього враження тепер йому здалося навіть, що вона переодяглася так зумисне. У тремтливу сірість ранку крізь прочинені двері падало штучне світло, й ця світлокоса постать у чорному стояла, немовби в повітряному ґроті, наповненому променистим блиском. Коси Аґата зачесала дуже гладенько, і через це її обличчя мало жіночніший вигляд, ніж напередодні, тендітні перса причаїлися в чорноті строгої сукні з тією довершеною рівновагою між поступливістю й непокорою, яка, ця рівновага, властива легенькій, мов пір’їнка, твердості перлини, а стрункі, високі, як у нього, сестрині ноги, що їх він бачив учора, тепер були сховані під спідницями. Й оскільки цього ранку загалом вона була схожа на нього вже менше, то він завважив схожість їхніх облич. Ульріхові здалося, нібито це ввійшов у двері й ступає йому назустріч він сам, тільки вродливіший і осяяний блиском, в якому він ніколи себе не бачив. Уперше в нього промайнула думка, що сестра — це якесь казкове повторення й видозміна його самого; але таке відчуття тривало лише одну мить, і тому Ульріх забув про нього.
Аґата прийшла невідкладно нагадати братові про обов’язки, приступати до яких сама вона ледве не проспала. Тримаючи в руках заповіт, вона звернула його увагу на розпорядження, з виконанням яких зволікати не можна було. Насамперед належало врахувати одну досить пишномовну постанову небіжчика щодо орденів, про яку знав також слуга Франц, і Аґата старанно, хоча трохи й непоштиво, підкреслила це місце в останній волі старого добродія червоним олівцем. Батько хотів, щоб його поховали з орденами, яких він мав чимало, та оскільки цю його останню волю продиктувало не марнославство, то її супроводжувало довге й глибокодумне обґрунтування, і з нього Аґата прочитала тільки початок, а пояснювати їй решту полишила братові.
— Як це тобі пояснити?! — промовив Ульріх, — переглянувши заповіт. — Тато хоче, щоб його поховали з орденами, тому що індивідуалістичну теорію держави вважає хибною! Він рекомендує нам універсалістську. Лише завдяки творчому єднанню в державі людина, мовляв, знаходить надособисту мету, доброту й справедливість; сама вона — ніщо, і тому монарх — це духовний символ. Одне слово, людина, вмираючи, має загорнутись у свої ордени, як ото загортають у знамено померлого моряка, перше ніж кинути його в море!
— Але ж я читала, нібито ордени треба повертати? — спитала Аґата.
— Спадкоємці повинні повернути ордени до канцелярії імперського управління. Тому тато замовив собі дублікати. Але ті, котрі він купив у ювеліра, мабуть, здавалися йому все ж таки несправжніми, й він хоче, щоб ми замінили їх у нього на грудях перед тим, як закрити віко труни. У цьому ж і вся проблема! Хто знає, може, це — німий протест проти такого припису, і висловити свій протест інакше він не хотів.
— Але ж доти тут побувають сотні людей, і ми зробити це забудемо! — висловила побоювання Аґата.
— Ми любесенько можемо зробити це й зараз!
— Зараз ніколи. Читай далі, він пише там про професора Швунґа. Цей може з’явитися тут з хвилини на хвилину, я ще вчора чекала на нього цілий день!
— Тоді зробимо це після того, як Швунґ піде.
— Буде дуже прикро, — сказала Аґата, — якщо ми не виконаємо його бажання.
— Він про це все одно вже не довідається. Аґата із сумнівом звела на нього очі.
— Ти певен?
— О?! — вигукнув Ульріх, засміявшись. — А ти що — не певна?
— Я не впевнена ні в чому, — відповіла Аґата.