— Навіть якби в цьому й не було певности, то він однаково ніколи не був нами задоволений!
— Це правда, — мовила Аґата. — Що ж, тоді зробимо це потім. А поки що скажи мені одну річ, — додала вона. — Ти завжди байдужий до того, про що тебе просять?
Ульріх вагався давати відповідь. «А вона непогано вбирається, — подумав він. — Даремно я потерпав, що вона матиме міщанський вигляд!» Та, позаяк із цими словами був якось пов’язаний увесь вечір напередодні, то Ульріхові хотілося дати сестрі таку відповідь, яка б їй запам’яталася й пішла на користь; він не знав тільки, з чого почати, щоб вона в жодному разі не зрозуміла його хибно, і врешті із зайвим хлоп’яцтвом промовив:
— Помер не лише батько, мертві й церемонії, пов’язані з його смертю. Мертва його духівниця. Мертві люди, які сюди приходять. Не хочу сказати цим нічого злого. Бачить Бог, треба, мабуть, дякувати тим, хто зміцнює нашу землю. Але все це — вапняк життя, а не його океан!
Ульріх помітив, як нерішуче сестра звела на нього погляд, і збагнув, що він висловлюється незрозуміло.
— Що для суспільства — чесноти, те для святого — вади, — додав, сміючись, він.
Він трохи поблажливо, трохи грайливо поклав їй на плечі руки — просто через те, що був збентежений. Однак Аґата суворо відступила від нього, не приймаючи такої гри.
— Ти це сам придумав? — спитала вона.
— Ні, це сказав один чоловік, якого я люблю.
В її словах було щось від обурення дитини, якій доводиться напружено міркувати, коли вона підбила підсумок Ульріховим відповідям:
— Виходить, людину, яка звикла бути порядною, ти навряд чи назвеш доброю? А злодія, який уперше вчиняє крадіжку і серце в нього мало не вискакує з грудей, ти назвеш добрим?!
Ці трохи дивні слова Ульріха здивували, й він споважнів.
— Їй-богу, не знаю, — коротко мовив він. — Бувають, звісно, обставини, коли самому мені досить байдуже, чим це вважати — правильним чи неправильним. Але я не можу вивести тобі правила, яким тут треба керуватися.
Аґата повільно відвела від нього запитливий погляд і повернулася до заповіту.
— Треба читати далі, тут іще дещо підкреслено! — нагадала вона сама собі.
Старий добродій, перше ніж злягти остаточно, написав кілька листів і в своїй духівниці дав пояснення, про що вони та кому їх відсилати. Особливо жирно небіжчик підкреслив те, що стосувалося професора Швунґа, а професор Швунґ був той самий старий колега, котрий отруїв останній рік у батьковому житті затятою боротьбою за параграф про обмежену осудність — і це після того, як вони ціле життя товаришували. Ульріх відразу згадав добре відомі тривалі суперечки про клопотання й звільнення на волю, про суворість закону й непевність природи, — суперечки, що їх батько перед смертю ще раз в узагальненому вигляді виклав йому, Ульріхові, у листі; в останні дні батько, схоже, тільки те й робив, що намагався розвінчати соціальну школу з її «доносом», цей «вияв пруського духу», до якої приєднався професор Швунґ. Батько саме почав був працювати над брошурою, яка мала називатися «Держава і право, або Послідовність і донос», коли відчув, що сили його покидають, і з гіркотою побачив, що повновладним господарем на бойовищі лишився його супротивник. У врочистих словах, промовляти які здатна тільки близькість смерти й боротьба за священний привілей мати репутацію, батько зобов’язував своїх дітей урятувати працю його життя від тліну, а сина, зокрема, — скористатися зв’язками, які той набув в авторитетних колах завдяки невтомним його, батьковим, напучуванням і остаточно покласти край сподіванням професора Швунґа домогтися своєї мети.
Після того, як людина отаке напише і здійснить свої побажання — чи, радше, запланує їх здійснити, — вона, цілком можливо, відчує потребу пробачити своєму колишньому товаришеві його помилки, викликані ницим марнолюбством. Коли людина зазнає глибоких страждань і за живого ще тіла відчуває, як помалу розходиться по швах її земна оболонка, вона відразу стає схильною просити прощення й прощати; та коли вона знов оклигує, то від усього цього відмовляється, бо у здоровому тілі від природи є щось непримиренне. І того, й другого старий добродій вочевидь зазнав перед смертю, коли у його здоров’ї наставали зміни, і перше видавалося йому, либонь, не менш виправданим, ніж друге. Але для шанованого юриста такий стан нестерпний, і тому залізна логіка підказала йому спосіб висловити свою волю так, щоб потім ніякий внутрішній голос не позбавив її значення волі останньої; він написав вибачливого листа, тільки не підписав його й не поставив на ньому дати, а доручив Ульріхові внести дату своєї смертної години й підписатися разом із сестрою, засвідчивши так його, батькову, волю, як це роблять у разі заповіту усного, коли поставити підпис вмирущому вже несила. По суті, він був, хоч сам цього ніколи й не визнав би, таким собі тихеньким диваком, цей невеличкий дідок, який посідав своє місце на ієрархічній драбині буття, ревно їй слугував і її захищав, але його переповнювали всілякі приховані протести, висловити які він на своєму обраному життєвому шляху не міг. Ульріх мимоволі пригадав одержану телеграму про смерть; очевидно, батько розпорядився скласти її, коли був теж у полоні таких самих розмислів; Ульріх побачив тут мало не спорідненість із собою, але цього разу не розлютився, а поспівчував — принаймні в тому сенсі, що, бачачи таку спрагу до самовираження, зрозумів батькову ненависть до сина, який полегшив собі життя неналежними вільностями. Адже батьки завжди гадають, що сини розв’язують свої життєві проблеми саме так, і Ульріх пройнявся якоюсь повагою, коли згадав про невирішені проблеми в собі самому. Але йому забракло часу прибрати це в належну, зрозумілу й Аґаті форму, він лише почав її шукати, коли сутінки рвучко внесли до кімнати якогось чоловіка. Він пройшов, підхоплений власним поривом, до осяяного свічками місця й там, за крок від катафалка, широким рухом підніс до очей руку; цієї миті ззаду наспів і батьків слуга, якого цей чоловік перегнав, і доповів про гостя.