І не випадково, що одночасно з цим останнім зблиском кожної окремої речі прокидається й бажання прив’язати до неї і яку-небудь мораль, яке-небудь застереження, яке-небудь благословення, який-небудь закон, і все це якою-небудь надійною формулою охопить оцю несподівану безліч, яка ще раз спливає на поверхню там, де судно пішло на дно. Тим-то одночасно з поезією пори заповіту пробуджується й філософія, і на світло Боже знову витягують філософію, само собою зрозуміло, переважно яку-небудь давню, припалу порохнею й забуту років п’ятдесят тому. Ульріх раптом збагнув, що жоден із двох цих старців не міг поступитися другому. «Нехай життя виробляє що завгодно, аби лишень недоторканними лишалися засади!» — така потреба вельми розумна, коли знаєш, що мине небагато місяців чи років і твої засади тебе переживуть. І було добре видно, як у старому надвірному радникові все ще боролися два мотиви. Його романтичність, його молодість, його поезія вимагали широкого, гарного жесту й благородного слова; його філософія, навпаки, вимагала, щоб він демонстрував незламність закону здорового глузду перед непередбачуваними поривами почуттів і минущими нападами душевної слабкости, що ними, мов пасткою, послуговувався його покійний ворог. Уже два дні Швунґ жив із думкою: тепер отого нема, й ніхто вже не чинитиме перешкод його, швунґівській, концепції обмеженої осудности; отож широкими хвилями полинули його почуття до давнього товариша, і Швунґ продумав сцену прощання, мов детально розроблений мобілізаційний план, який тільки й чекає на сиґнал вступити в дію. Але у сцену цю потрапив оцет і зробив її прозорішою. Почав Швунґ вельми зворушено, але потім затнувся — так буває, коли хтось декламує вірша і посеред строфи раптом похоплюється, не в змозі пригадати останніх рядків. Отак і лишалися вони один перед одним — колюча сива борода й сива щетина на неголеному обличчі, і в обох невблаганно зціплені вуста.
«І що ж він робитиме?» — спитав себе Ульріх, зацікавлено спостерігаючи цю сцену. Радісна впевненість, що статтю 318 Кримінального кодексу тепер приймуть у його редакції, в надвірного радника Швунґа зрештою взяла гору над гіркотою, і позаяк прикрі думки його вже не обсідали, то він, щоб висловити добрі й віднині єдині свої почуття, залюбки заспівав би: «Мав я колись товариша…» Але заспівати тут він не міг, тож обернувся до Ульріха й промовив:
— Повірте мені, молодий сину мого товариша, спершу настає моральна криза, а за нею — соціальний занепад! — Потім він обернувся до Аґати й повів далі: — Велич вашого добродія батька полягала в тому, що він завжди ладен був допомагати ідеалістичній концепції прокладати шлях в основах права. — Після цього схопив руку Аґати й руку Ульріха, потиснув їх і вигукнув: — Ваш батько надавав аж надто великого значення невеличким розбіжностям у поглядах, які іноді неминуче виникають під час тривалої співпраці. Я завше був певен, що він робив це, щоб не мати докорів з боку свого загостреного відчуття справедливости. Завтра попрощатися з ним прийдуть багато професорів, але серед них не буде жодного такого, як він!
Отож сцена ця завершилася мирно, і Швунґ, коли вже йшов, навіть запевнив Ульріха, що той, коли все ж таки надумає обрати академічну кар’єру, може розраховувати на батькових друзів.
Аґата слухала з широко розплющеними очима, розглядаючи моторошні прикінцеві риси, яких людині надає життя.
— Це було наче в лісі з гіпсовими деревами! — сказала вона братові перегодя.
А Ульріх усміхнувся й відповів:
— Я почуваюся таким сентиментальним, як собака місячної ночі!
5. Вони чинять несправедливо
— А пригадуєш, — спитала його по хвилі Аґата, — як одного разу, коли я була ще зовсім маленька, ти грався з хлопцями, впав по пояс у воду й хотів це приховати? Сів за стіл так, щоб було видно лише твою суху верхню половину, але другу мокру виказав тим, що почав цокотіти зубами!
Коли хлопцем Ульріх приїздив на вакації додому (а втім, за довгі роки він лише один той раз і приїздив) і коли оцей тепер невеличкий зморщений труп був для них обох ще мало не всемогутнім велетом, нерідко траплялося так, що Ульріх не хотів зізнаватися в якому-небудь негідному вчинку і відмовлявся покаятись, хоч і не мав мужности його заперечувати. Так було й того разу — від температури він аж горів, і його довелося швиденько покласти в ліжко.
— І годували тебе самим супом! — додала Аґата.
— Атож! — підтвердив, усміхнувшись, брат.