Спогад про те, що колись давно його покарали, цієї миті видався йому чимось чужим, зовсім до нього непричетним; це було однаково, що якби він зараз побачив на підлозі свої дитячі черевички — тепер вони його також уже не стосувалися б.
— Тобі вже навіть через жар не можна було їсти нічого, крім супу, — знов нагадала про це Аґата. — Але на додачу тебе так ще й покарали!
— Атож! — ще раз підтвердив Ульріх. — Але робили так не зі злости, а задля того, щоб сповнити так званий обов’язок.
Він не розумів, на що натякала сестра. Сам він усе ще бачив дитячі черевички. Ні, не бачив, він бачив лише, нібито їх бачить. Так само відчував і образи, з яких давно виріс. І подумав: «У цій «непричетності» якимсь чином знаходить вияв те, що людина в жодну пору свого життя не буває цілком у собі!»
— Але тобі однаково не можна було їсти нічого, крім супу! — сказала Аґата ще раз і додала: — Мені здається, я все життя боялася, що тільки я, можливо, й не здатна цього зрозуміти!
Чи можуть спогади двох людей, що розмовляють про обом їм відоме минуле, не лише доповнювати одні одних, а й сплітатися водно — і то ще доти, як їх висловлять? Цієї хвилини саме щось таке й сталося! Їхній однаковий стан вразив, ба навіть спантеличив обох, як руки, що виткнулися з-під плаща там, де їх зовсім не очікували, й несподівано торкнулись одна одної. Кожне раптом згадало про минуле більше, ніж, здавалося йому, пам’ятало, й Ульріх знову відчув оте гарячкове світло, яке колись наповзало з підлоги на стіни так само, як оце тепер у кімнаті, де вони саме стояли, розповзалося мерехтіння свічок; потім увійшов батько, перетнув убрід пучок світла від настільної лампи й сів край його ліжка. «Якщо ти не спромігся повною мірою усвідомити можливі наслідки свого вчинку, то він може, мабуть, постати в м’якшому світлі, але в такому разі ти маєш спершу зізнатися в цьому собі!» Можливо, на пам’ять йому спливли слова із заповіту чи з листів про параграф 318? Загалом він ніколи не міг добре запам’ятати ні подробиць, ні дослівно текстів. Отож було щось украй надзвичайне в тому, що йому раптом пригадалися цілі фрази, і це якось пов’язалося із сестрою, немовби таку переміну в ньому викликало саме те, що вона стояла поруч, перед ним.
— «Якщо ти знайшов у собі силу доброхіть, без примусу, незалежно від будь-якої необхідности скоїти ниций вчинок, то маєш визнати й свою провину!» — провадив далі Ульріх, а тоді додав: — З тобою він теж розмовляв, мабуть, так само!
— Можливо, не зовсім так, — поправила його Аґата. — Щодо мене він зазвичай допускав «зумовлені внутрішніми схильностями обставини, які пом’якшують провину». Він завше нагадував мені, що хотіти — це, мовляв, діяти усвідомлено, а не інстинктивно.
— «З розвитком інтелекту й здорового глузду, — процитував Ульріх, — саме воля у формі мислення й ухвалених внаслідок нього рішень має взяти гору над бажанням чи інстинктом!»
— Це правда? — спитала сестра.
— Чому ти питаєш?
— Мабуть, тому, що я дурна.
— Ти не дурна!
— Мені завше було важко вчитись, і я нічого до пуття не розуміла.
— Це ще нічого не доводить.
— Тоді я, мабуть, погана, бо того, що я розумію, не сприймає моя душа.
Вони стояли близько одне напроти одного, прихилившись кожне до одвірка дверей, що вели в суміжну кімнату й після того, як пішов професор Швунґ, лишилися відчиненими; на їхніх обличчях грало денне світло й світло від свічок, а голоси їхні перепліталися, як під час поперемінного співу в церкві. Ульріх і далі говорив так, немовби проказував молитву, а Аґатині вуста спокійно вторували. Давні тортури напучуваннями, коли в ніжний, нетямкий дитячий розум утовкмачували жорстокий і чужий йому лад, робили обом утіху, і вони обернули це на гру.
І раптом Аґата, без будь-якого безпосереднього приводу, вигукнула:
— Ти просто уяви собі, що це поширено на все, — і вийде Ґотліб Гаґауер! — І вона заходилася мавпувати свого чоловіка, мов школярка: — «Невже ти й справді не знаєш, що lamium album — це глуха кропива?» — «А як же ще ми посуватимемося вперед, якщо не пройдемо з надійним провідником той самий нелегкий шлях індукції, який крок за кроком, крізь тисячоліття тяжкої праці й помилок привів людський рід до нинішнього рівня знань?!» — «Хіба ти не розумієш, люба моя Аґато, що міркувати — це також моральний обов’язок? Зосереджуватися — означає постійно долати власну інертність». — «А духовне виховання означає таке дисциплінування духу, завдяки якому людина дедалі більшою мірою дістає змогу розумно, тобто бездоганними силогізмами, ланцюгами висновків і замиканням цих ланцюгів, індукціями чи висновками на основі ознак вибудовувати, постійно долаючи сумніви й усупереч власним здогадам, довгі низки думок і піддавати верифікації врешті одержаний результат доти, доки в усіх думках запанує цілковита гармонія».