Ульріха вразила така глибока пам’ять у сестри. Здавалося, Аґата відчувала непогамовну насолоду, коли бездоганно видавала ці по-наставницькому педантичні фрази, які бозна-звідки й узяла — можливо, вичитала десь у книжці. Вона заявила, нібито так розмовляє Гаґауер.
Ульріх у це не повірив.
— Як же ти просто з розмов запам’ятала такі довгі, пишномовні фрази?
— Вони вкарбувалися мені в пам’ять, — відповіла Аґата. — Така вже я.
— Чи знаєш ти взагалі, що таке висновки на основі ознак або верифікація?
— Уявлення не маю! — зізналася, засміявшись, Аґата. — Та й сам він це, мабуть, просто десь вичитав. Але розмовляє він саме так. А я, слухаючи його, завчила це напам’ять, наче якусь абракадабру. Мабуть, зі злости, — саме через те, що так розмовляє він. Ти не такий, як я. У мені застряє всяка всячина, бо я не знаю, що з нею робити, — ось і вся моя добра пам’ять. Страшенно добра пам’ять у мене через те, що я дурна!
Вигляд вона мала такий, ніби в цьому полягала якась сумна істина, й Аґата мусила її позбутися, щоб пустувати далі.
— Та в Гаґауера навіть із тенісом те саме: «Коли я, навчаючись грати в теніс, уперше зумисне надаю своїй ракетці певного положення, щоб послати м’ячик, траєкторією якого доти я був задоволений, у певний бік, то я втручаюся в хід події: я експериментую!»
— Чи добре він грає в теніс?
— Я виграю в нього з рахунком шість — нуль. Обоє засміялися.
— А чи знаєш ти, — сказав Ульріх, — що Гаґауер — якщо все, що ти йому приписуєш, правда, — по суті, має цілковиту рацію?! Хоч це й смішно.
— Може, він і має рацію, — відповіла Аґата, — я ж бо в цьому нічого не тямлю. Але знаєш, якось один хлопчик з його школи дослівно переклав одне місце із Шекспіра так:
«Боягузи часто помирають ще до своєї смерти;
Хоробрі тішаться смертю лише один раз.
З-поміж усіх див, про які я чув,
Найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися,
Бачачи, що смерть, цей неминучий кінець,
Приходить, коли їй завгодно».
А Гаґауер виправив той переклад, я сама бачила зошита:
«Лякливий мре до смерти сто разів.
Лиш раз потішить смерть сміливець.
О, диво з див — ні світ, ні я
Ніколи більшого не знав…»
І так далі — тра-та-та, тра-та-та, як у шлеґелівському перекладі!
І ще пригадую одне таке місце! Здається, у Піндара є слова: «Закон природи, цей цар усіх смертних і безсмертних, панує, санкціонуючи насилля, править всемогутньою рукою!» А Гаґауер надав цим словам «останнього лиску»: «Закон природи, що панує над усіма смертними й безсмертними, править усемогутньою рукою, санкціонуючи навіть насилля». — А хіба не чудово, — спитала вона, — що той малюк з його школи, яким він був незадоволений, зробив такий жахливо дослівний переклад, немовби слова лежали перед ним безладною купою каміння?
— І вона повторила: — «Боягузи часто помирають ще до своєї смерти… Хоробрі тішаться смертю лише один раз… З-поміж усіх див, про які я чув… найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися. бачачи, що смерть, цей неминучий кінець. приходить, коли їй завгодно.»!!!
Обхопивши долонею одвірок, мов стовбур дерева, Аґата вигукувала ці неоковирні рядки так само несамовито й прекрасно, якими були й вони самі; їй зовсім не заважало те, що під її поглядом, сповненим гордощів юности, лежало нещасне скулене тіло.
Ульріх поморщив чоло й звів на сестру очі. «Людина, яка не прилизує давнього вірша, а лишає його з наполовину вивітреним, утраченим змістом, нагадує того, кому й на думку не спаде приставляти стародавній статуї з відбитим носом нового мармурового носа, — подумав він. — Це можна було б назвати відчуттям стилю, однак це — не відчуття стилю. І це навіть не та людина, яка завдяки своїй живій уяві може легко без чого-небудь обійтися. Ні, це — радше та людина, котра повноті й завершеності взагалі жодного значення не надає й тому не очікує від своїх відчуттів, щоб вони були «цілковиті». «Вона, мабуть, і коли цілувалася, — несподівано з усього цього виснував він про сестру, — не втрачала голови цілковито!» Цієї хвилини йому здалося, що досить було почути від Аґати той пристрасний вірш, щоб збагнути, що вона ніколи «не поринає ні в що цілковито», що вона, як і він, — людина «пристрасної нецілісності». За цими роздумами він навіть забув про другу половину свого єства, яка вимагала міри й самовладання. Тепер він міг би з певністю сказати сестрі, що жоден її вчинок не відповідає її найближчому оточенню, навпаки, всі її вчинки залежать від оточення дуже й дуже широкого й надзвичайно сумнівного, яке, по суті, не має ні початку, ні кінця, — він міг би так сказати, і тоді й суперечливі враження першого вечора дістали б достатнє пояснення. Але стриманість, до якої він себе привчив, виявилася ще сильнішою, тож він зацікавлено, навіть не без сумнівів, очікував, коли Аґата спуститься з високої гілки, на яку вибралася. Адже вона все ще стояла перед ним, тримаючись піднятою рукою за одвірок, і одна зайва мить могла б усе зіпсувати. Він ненавидів жінок, котрі поводяться так, немовби їх привів на світ художник чи режисер, або котрі після такого, як оце в Аґати, збудження переходять на вдаване піано. «Може, — подумав він, — вона раптом зісковзне з вершини свого захвату, скориставшись якою-небудь трохи безглуздою, сомнамбулічною реплікою, що з нею виходять із трансу медіуми; а нічого іншого їй, мабуть, не залишиться, і це буде також досить прикро!» Однак Аґата, здавалося, й сама про це знала чи у братовому погляді прочитала, яка небезпека на неї чигає. Вона весело сплигнула на обидві ноги зі своєї висоти на землю й показала Ульріхові язика!