Щоб висловитись якомога лаконічніше й бездоганніше, можна сказати: Ульріх відчував якусь «порожнечу душевного наповнення», де людина губиться так, що в неї починає нестримно буяти уява. У кишені в нього лежала дивна телеграма від батька, й Ульріх знав її напам’ять. «Даю тобі знати про свою смерть» — велів сповістити йому старий добродій (чи краще сказати «сповіщав»? Адже саме на це вказував і підпис: «Твій батько»). Його превосходительство, дійсний таємний радник у серйозні хвилини ніколи не жартував; таке химерне формулювання було збіса логічне, адже звістку готував синові він сам, коли, очікуючи власної смерти, писав чи диктував цей текст, воліючи, аби створений у такий спосіб папір набрав чинности тієї миті, коли він випустить дух. Точніше змалювати ситуацію, мабуть, і не можна було, й усе ж від цього дійства, де сучасне намагалося заволодіти майбутнім, дожити до якого вже не могло, відгонило лиховісним трупним духом злісно зітлілої волі!
Розмірковуючи про цей вчинок, що за якоюсь асоціацією нагадував йому просто-таки вмисне неврівноважену вдачу невеличких містечок, Ульріх не без тривоги подумав про свою заміжню сестру, яка мешкала в провінції і з якою він, мабуть, за кілька хвилин побачиться. Він думав про сестру ще в дорозі, бо знав про неї небагато. Час від часу з батьковими листами до нього доходили звичайні сімейні новини, як-от: «Твоя сестра Агата вийшла заміж». Те повідомлення доповнювали подробиці, бо поїхати тоді додому Ульріх не зміг. А десь за рік він уже дістав звістку про смерть молодого сестриного чоловіка; а років, якщо йому не зраджувала пам’ять, за три надійшло повідомлення: «Твоя сестра, мені на втіху, вирішила знову вийти заміж». На цьому другому весіллі п’ять років тому він побував і бачив сестру кілька днів, але пригадував лише, що ті дні були наче велетенське колесо із суціль білих шат, яке безперервно крутилося. Пригадував він і сестриного чоловіка, який йому не сподобався. Агата мала тоді, здається, двадцять два роки, а сам Ульріх — двадцять сім, бо саме тоді він дістав докторський ступінь; отже, тепер його сестрі двадцять сім, і відтоді він жодного разу з нею не бачився й не листувався. Він пригадував тільки, що згодом батько не раз писав: «На жаль, подружнє життя у твоєї сестри, схоже, не завжди складається так, як могло б складатися, хоча чоловік її — прекрасна людина». Траплялося читати й таке: «Недавно мене вельми потішили успіхи чоловіка твоєї сестри Агати». Принаймні про такі речі писав батько в своїх листах, яким Ульріх, на жаль, ніколи не приділяв належної уваги; але один раз — Ульріх добре пам’ятав про це й досі — з несхвальним зауваженням щодо Агатиної бездітности батько пов’язав сподівання, що донька все ж таки задоволена своїм шлюбом, хоч її вдача, мовляв, ніколи й не дасть їй це визнати. «Цікаво, який у неї тепер вигляд?» — подумав Ульріх. Їхній старий батько, який так турботливо повідомляв кожному з дітей про другого, мав одну характерну рису: обох їх він у ще зовсім маленькому віці, відразу після смерти їхньої матері, спровадив з дому; виховувалися вони в різних закладах, окремо одне від одного, й Ульріхові через його погану поведінку часто не дозволяли поїхати на вакації додому, тож сестру він уже, по суті, від самого дитинства, коли вони, до речі, дуже любили одне одного, так до пуття й не бачив, якщо не брати до уваги одного-однісінького, але досить тривалого побачення, коли Агата мала десять років.