— Та вже якось додумався. — Не затримуючись на цьому, Штум провадив: — Ти ж бо також за порядок, це видно з усього, що ти кажеш. І ось я питаю себе: чого в людині більше — доброти чи бажання міцної руки? Саме цього тепер певною мірою бракує для нашої рішучости. А загалом я ж бо тобі вже казав, що був би спокійний, якби керівництво Акцією ти знов узяв на себе. А то, зрештою, просто хтозна, до чого призведуть усі ці балачки!
Ульріх засміявся.
— Знаєш, що я тепер зроблю? Я сюди більше не прийду! — щасливо сказав він.
— Як це не прийдеш?! — спаленів Штум. — Тоді матимуть рацію ті, хто каже, що справжньої сили волі ти ніколи не мав!
— Якби я відкрив людям свої думки, вони казали б так і поготів! — відповів, сміючись, Ульріх і вивільнився від товаришевої руки.
Штум розсердився, але потім його добродушність узяла гору, і він, стенувши плечима, сказав:
— Це збіса складні історії. Часом мені навіть спадає на думку, що найліпше було б, якби за всі ці пропащі діла нарешті взявся який-небудь несосвітенний дурень — така собі Жанна Д’Арк. Може, він би нам і поміг!
Ульріх шукав поглядом сестру й не знаходив її. Коли він спитав про неї в Діотими, з кімнат саме повернулися Туцці й Ляйнсдорф і повідомили, що всі вже розходяться.
— А я відразу сказав, — збуджено кинув господині дому його ясновельможність, — усі їхні балачки тут — це не те, що вони думають насправді. І пані Набридер зрештою сяйнула таки рятівна ідея: продовжити сьогоднішнє зібрання іншим разом. На цьому й стали. Але Фоєрмауль, чи як там його, прочитає тоді якогось довгого свого вірша, й усе піде спокійніше. Розмірковувати не було коли, тож я, звісно, дозволив собі дати згоду й від вашого імени!
Аж тепер Ульріх довідався, що Агата несподівано попрощалася й пішла додому без нього; йому сказали, що вона, мовляв, не хотіла турбувати його своїм рішенням.
З опублікованого посмертно
39. Після знайомства
Сходячи в долину, професор Август Лінднер, чоловік, який увійшов у Агатине життя біля поетової могили, бачив перед собою картини порятунку.
Якби Агата, попрощавшись, поглянула була йому вслід, то їй упало б у вічі те, як рівно, мов свічка, цей чоловік спускався, пританцьовуючи, кам’янистим шляхом, бо його хода була на диво бадьора, горда й усе ж таки якась нерішуча. Капелюха Лінднер ніс у руці, часом пригладжуючи чуба; на серці в нього стало привільно й хороше.
«Як рідко в людей буває справді чуйна душа!» — казав він сам до себе. І уявляв собі душу, здатну цілком переноситись до іншої людини, співчувати найпотаємнішим її болям і поринати в самісіньку глибину її слабкости. «Яка прекрасна перспектива! — вигукнув він подумки. — Яке чудесне відчуття милости Божої, яка втіха і яке свято!» Але потім йому спало на думку, як мало хто на світі спроможний бодай лиш уважно вислухати ближнього; бо Лінднер належав до тих добромисних людей, котрі перескакують з п’ятого на десяте, не вбачаючи в цьому нічого аж такого особливого. «Як мало серйозного зацікавлення, наприклад, у звичайному запитанні про те, як тобі ведеться, — міркував він. — Спробуй лишень докладно відповісти, що в тебе насправді на серці, й дуже скоро побачиш перед собою знуджений, непритомний погляд!»
Але сам він — ні, він такої помилки ніколи не припускавсь! Він тримався правила, що захищати слабкого — це особлива й конче потрібна гігієна для сильного, який без такого цілющого самообмеження надто швидко впадає в жорстокість; і навіть освіта, щоб захиститися від прихованих у ній небезпек, потребує добродіянь. «Тому, хто намагається розтлумачити нам, що таке «універсальна освіта», — подумки вигукнув він на підтвердження своєї думки, радісно підбадьорений блискавицею, яку зненацька запустив у свого колегу педагога Гаґауера, — таки не завадить спершу дати пораду: «Ти поцікався, як у людини на душі! Бо дістати знання через співчуття — це стократ важливіше, ніж дістати його з книжок!» Те, на чому він оце зганяв злість у зв’язку, з одного боку, з ліберальним уявленням про освіту, а з другого — у зв’язку з дружиною свого побратима у професії, була давня розбіжність у поглядах, бо окуляри в Лінднера зблискували навсібіч, мов два щити в ратоборця подвійної моці. При Аґаті він почувався ніяково; та якби вона побачила його тепер, то він видався б їй офіцером, і то офіцером загону досить грізного. Адже справді мужня душа завжди ладна допомогти, а ладна допомогти вона через те, що мужня. Він спитав себе, чи правильно поводився перед вродливою жінкою, й відповів собі: «Було б хибно, якби горда вимога підкорятися закону стосувалася тих, хто для цього надто слабкий; і гнітюча вийшла б картина, якби формувати й берегти мораль мали право лише бездушні педанти; тому на живих і міцних покладено обов’язок усіма силами й інстинктами свого здоров’я прагнути дисципліни й обмеження; вони мають підтримувати слабких, торсати неуважних і стримувати невгамовних!» Враження він мав таке, що цього домігся.