Такі вправи на загартування вдачі не лише можливі, а й надзвичайно корисні, і Лінднер мав до них якусь первородну пристрасть. «У тому малому, що я роблю як слід, мені бачиться образ усього великого, що робиться як слід у цілому світі», — писав іще Ґьоте, й у цьому сенсі простий обід чи вечеря може слугувати місцем постановки доленосного завдання так само, як і школою самовладання й ареною перемоги над пожадливістю; авжеж, узявши за приклад недоступний будь-якому розумінню спротив звичайної шпонки на комірці, глибокий розум здатний навчитись навіть поводитися з дітьми. Лінднер, звичайно, зовсім не дивився на Ґьоте як на взірець у всьому; але скільки солодкого смирення він знаходив уже в тому, що намагався сам забити молотком цвяха в стіну, заштопати розірвану рукавицю чи полагодити зіпсований дзвінок! Коли він, роблячи це, й поціляв собі молотком по нігтю чи колов голкою пальця, то біль, хай і не відразу, а за кілька жахливих секунд, перемагала радість на думку про діловитість людського духу, яка виявляється навіть у таких дрібних навичках і в тому, що їх, як-не-як, набувають, хоч людина освічена нині гордовито гадає — загалом собі ж таки на шкоду, — нібито їх не має! Тоді він задоволено відчував, як у ньому воскресає Гьотевський дух, а надто тішився тим, що завдяки методам нової доби усвідомлював усе ж таки й свою перевагу над практичним аматорством класика і над радістю, яку іноді дає розважлива вправність. Лінднер узагалі не був схильний робити собі кумира з давнього автора, що жив у світі лише напівосвіченому — світі, який саме через свою напівосвіченість і переоцінював освіту; цього автора Лінднер брав собі за взірець радше в чарівно малому, ніж у великому й серйозному, не кажучи вже про горезвісну похітливість того міністра-звабника.
Лінднерова шанобливість була, отже, старанно зважена. Одначе від певного часу в ній почала відчуватися якась дивна невдоволеність, часто змушуючи професора замислюватись. Власний погляд на героїчне він і доти завжди вважав правильнішим, ніж погляд Ґьоте. Про Сцеволів, що стромляють руки у вогонь, про Лукреціїв, що протикають себе списами, чи про Юдіф, що відтинають голови чоловікам, котрі зазіхнули на їхню честь, — «мотиви», які для Ґьоте всякчас були б значущі, хоч сам він за них ніколи не брався, — про все це Лінднер був невисокої думки; ба більше, попри авторитет класиків, він навіть сумніву не мав, що в наші дні таких чоловіків і жінок, котрі скоїли злочини заради особистих переконань, потрібно не на котурни підіймати, а радше садити на лаву підсудних. Їхньому потягу до тяжких каліцтв він протиставляв «глибоко усвідомлений і соціальний» погляд на мужність. У думках і розмовах він доходив навіть до того, що понад усі такі вчинки ставив добре зважений запис у класному журналі чи відповідальне рішення з приводу того, як дорікнути своїй економці за надмірну запопадливість, бо тут не можна лише слухатися власних пристрастей, а треба враховувати й резони ще когось. І коли він висловлював такі речі, йому здавалося, що він, вбравшись у добропристойний цивільний одяг одного з пізніших століть, озирається на пишний моральний костюм давнини.