Відтінок смішного, пов’язаний з такими прикладами, в жодному разі не уникав його уваги; однак Лінднер називав його сміхом духовної голоти й мав на це дві вагомі підстави. По-перше, він не тільки стверджував, що будь-яким приводом можна скористатися і задля зміцнення, і задля ослаблення людської природи; ні, для її зміцнення приводи не дуже значні здавалися йому навіть придатнішими, ніж великі можливості, тому що блискуче служіння чесноті мимоволі розвиває і людську схильність до фудульности й марнославства, тоді як служіння непомітне, щоденне — це не що інше, як чиста, нічим не прикрашена чеснота. А по-друге, у планомірному використанні «морального надбання народу» (цей вислів, поряд із солдатським слівцем «муштра», Лінднер полюбляв за поєднання в ньому чогось селянського з чимось цілком новим) не можна було нехтувати «малими можливостями» й через те, що безбожна віра, яку ввели в моду «ліберали й масони», віра, нібито великі людські звершення постають, так би мовити, з нічого, нехай це навіть називають ґеніальністю, старіла вже тоді. Яскравіше світло суспільної уваги вже виявило, що «герой», з якого минула доба зробила зарозумілого феномена, — це невтомний і копіткий трудівник, який тривалим і впертим навчанням готує себе в першовідкривачі й, коли він атлет, має поводитися зі своїм тілом так само дбайливо, як оперний співак зі своїм голосом, а коли політичний реформатор — повторювати на численних зібраннях щоразу те саме. І Ґьоте — він-бо все життя так і прожив самовдоволеним бюрГером-аристократом — ще не мав про це жодного уявлення, а Лінднер бачив, до чого воно йдеться! Тож і було цілком зрозуміло, що він вважав себе захисником кращої частини Ґьоте від його частини тлінної, віддаючи перевагу розважливій товариськості, такою втішною мірою притаманній класику, над його трагізмом; і можна, либонь, стверджувати, що коли Лінднер — саме через свій педантизм, а не з якоїсь іншої причини — вважав себе людиною, котрій загрожують небезпечні пристрасті, то тут не обійшлося без глибоких роздумів.
І справді, невдовзі після цього однією з найулюбленіших людських можливостей стало дотримання якогось «режиму», що дає однаково сприятливі результати і в боротьбі з ожирінням тіла, і в політиці, і в духовному житті. У такому разі терплячість, слухняність, добропорядність, урівноваженість та інші вельми позитивні чесноти стають головними складовими людини в особистому плані, а все неприборкане, насильницьке, одержиме хворобливою пристрастю й небезпечне, чого людина, цей невиправний романтик, усе ж не позбавлена теж, у цьому режимі любесенько нагріває собі місце. Мабуть, така дивна схильність дотримуватися режиму, жити напруженим, неприємним і нужденним життям за приписами лікаря, тренера чи ще якого-небудь тирана, хоча з таким самим негативним результатом можна було б махнути на все це рукою, — це вже наслідок посування в бік робітничо-солдатсько-мурашиної держави, до якої наближається світ; та саме тут і пролягала межа, переступити яку Лінднер уже не міг і якої видющий погляд його вже не сягав, тому що на заваді йому стояла його частка Гьотевської спадщини.
Не можна сказати, що з цим не мирилася його набожність, ні, адже Богове він полишав Богу, а нерозтрачену святість — святим; але він і в думці не припускав, щоб відмовитися від своєї особистости, а ідеалом світу йому уявлялася спільнота глибоко відповідальних і високоморальних особистостей — цивільне військо Боже, яке хоч і бореться проти непостійности ницої природи й робить із буднів святиню, але й оздоблює цю святиню великими творіннями мистецтва й науки. Тому коли б хто-небудь погодинно обрахував його робочий день, то виявилося б, що за будь-якого варіанту в підсумку вийшло б лише двадцять три години, до повної доби бракувало б, отже, ще шістдесятьох хвилин, і з цих шістдесятьох хвилин сорок Лінднер раз і назавжди відвів на бесіди і сповнені любови намагання розібратися в душевному складі й пориваннях решти людей, до чого в нього входили й відвідини художніх виставок, концертів та всіляких розважальних заходів. Усе це він ненавидів. Своїм змістом такі заходи майже щоразу завдавали образи його душі; у цих безпланових і переоцінюваних утіхах, на його думку, давав собі волю горезвісний нервовий розлад сучасности з її надлишком подразників і справжніми стражданнями, з її невситимістю, нестабільністю, допитливістю й неминучим занепадом моралі. Він навіть вражено всміхався у свою ріденьку борідку, коли при такій нагоді бачив, як «чоловічки й жіночки» з розпашілими щоками поклоняються ідолам культури. Вони не знали, що життєва снага зростає внаслідок її зосередження, а не внаслідок її розпорошення. Усі вони страждали від страху, що не мають часу на все, й не здогадувалися, що мати час — то не що інше, як не мати часу на все. Лінднер усвідомив, що незадовільний нервовий стан спричиняє не робота й навіть не нагальна робота, на що складають провину в цю добу, а навпаки, культура й гуманність, перепочинки, перерви в роботі, нічим не заповнені хвилини, коли людина прагне жити задля себе самої й шукає чогось такого, що могла б вважати чудовим, чи приємним,чи важливим. Саме від цих хвилин і йдуть міазми нетерплячости, безглуздя й усіляких лих. Так він відчував, і, коли б на те його воля, тобто коли б усе було так, як йому бачилося в такі хвилини, він вимів би всі оці мистецькі центри залізною мітлою, і замість отих позірних духовних подій прийшли б свята праці й утіхи, тісно пов’язані з буденними справами; не треба було робити, власне, нічого, крім як щодня відбирати в усієї нашої доби по кілька хвилин, які своїм хворобливим буттям завдячують хибно зрозумілій ліберальності. Але на те, щоб обстоювати свою позицію серйозно й публічно, йому завжди бракувало рішучости.