У відповідь на це Петер поквапився нагадати про своє слабке здоров’я, а також про перевтому, що останнім часом стало, певно, причиною його відставання у школі й позбавляло його змоги загартовувати свою вдачу відмовою від останньої страви.
— Французький філософ Конт, — незворушно відказав професор Лінднер, — після обіду, навіть без особливого приводу, замість десерту любив пожувати окраєць черствого хліба — просто, щоб поміркувати про тих, хто не має навіть черствого хліба. Це — чудова риса, вона нагадує нам про те, що будь-яке вправляння у простоті і стримуванні має глибоке суспільне значення!
Про філософію в Петера вже давно склалось уявлення вкрай невигідне, але тепер батько викликав у нього прикрі спогади й про літературу, повівши далі:
— Письменник Толстой також каже, що стримування — це перша сходинка до свободи. У людини багато рабських пристрастей, і, щоб успішно з ними боротися, треба починати з елементарних — обжерливости, лінощів і хтивости.
Кожне з цих трьох слів, котрі часто траплялися в його настановах, професор Лінднер завжди вимовляв так само невиразно, як і решту двоє; і ще задовго до того, як зі словом «хтивість» Петер спромігся пов’язати певні уявлення, він уже усвідомив потребу боротися з нею так само, як і з обжерливістю та лінощами, не замислюючись при цьому про що-небудь інше, ніж батько, якому при цьому вже й не треба було ні про що замислюватись, оскільки він не мав сумніву, що з цього починається елементарний курс самовизначення. Отак і вийшло, що одного дня Петер, ще не знаючи, що таке хтивість у її найпожадливішому вигляді, все ж таки вже доторкнувся до її спідниць, уперше, раптово і вражено пройнявшись несамовитою відразою до жорстокої батькової звички пов’язувати хтивість з обжерливістю й лінощами. Тільки сказати про це напрямець хлопець не зважився, тож змушений був збрехати й вигукнув:
— Я — проста людина й не можу порівнювати себе з письменниками й філософами!
Петер був збуджений, але слова добирав обережно. Його вихователь на це нічого не відповів.
— Я хочу їсти! — додав Петер ще палкіше. Лінднер посміхнувся скрушно й зневажливо.
— Я помру, якщо мені не даватимуть їсти вволю! — мало не крізь сльози промовив Петер.
— На будь-яке втручання чи напад з боку зовнішніх сил людина відповідає, вдаючись насамперед до свого голосового апарату! — повчально промовив батько.
І «жалісний зойк пристрастей», як це називав Лінднер, змовк. Цього особливо чоловічого дня плакати Петерові не хотілось, але необхідність зібратися з духом і дати переконливу відсіч страшенно його гнітила. На думку хлопцеві більш нічого не спадало, і навіть брехня цієї хвилини була йому ненависна, бо, щоб удатись до неї, довелося б говорити. В його очах прозирала то кровожерність, то жалісне скімлення. Коли дійшло вже до цього, Лінднер добродушно сказав синові:
— Ти маєш серйозно повправлятися в мовчанні, щоб у тобі замість людини необачливої й неосвіченої заговорила людина розважлива й вихована, чиї слова несуть спокій і твердість! — Він замислився з привітним виразом на обличчі. — Якщо хтось хоче зробити добрими решту людей, то я не можу порадити йому нічого іншого, — повідомив він синові свій висновок, — ніж стати добрим самому. Навіть Матіас Клавдіус каже: «Не можу придумати нічого кращого, ніж самому бути таким, якими хочеш виростити дітей»!
І професор Лінднер, сказавши це, доброзичливо й рішуче відсунув від себе солодке, навіть його не скуштувавши, хоч то була в нього улюблена страва — зварений на молоці рис із цукром і шоколадом; бачачи таку його сповнену любови непохитність, син, скреготнувши зубами, змушений був зробити те саме.
Цієї хвилини до кімнати ступила економка й повідомила, що прийшла Аґата. Авґуст Лінднер розгублено підвівся. «Отже, все ж таки прийшла!» — жахливо чітко промовив до нього німий голос. Лінднера мало не охопило обурення, але водночас він був ладен і пройнятися братерським милосердям, сповненим вишуканої моральної чуйности, і ці двоє протилежних почуттів, кожне з яких Грунтувалося на численних засадах, учинили в його тілі дику колотнечу, перше ніж він устиг дати просте розрпорядження провести гостю до вітальні.
— Зачекаєш на мене тут! — суворо сказав він синові й розгонистою ходою вийшов з кімнати.
Але Петер завважив у батьковій поведінці щось незвичайне, тільки не міг збагнути, що саме; і все ж це надало йому досить легковажности й сміливости, щоб він, зоставшись сам і трохи повагавшись, кинув до рота повну ложку шоколадного порошку, приготованого посипати десерт, потім — ложку цукру й нарешті велику ложку рису, шоколаду й цукру; він зробив так ще кілька разів, після чого те, що лишилося в тарілочках, про всяк випадок пригладив ложкою.