Тим часом Агата сиділа в чужій оселі сама й чекала на професора Лінднера, бо той снував з кутка в куток в іншій кімнаті, збираючись із думками, перше ніж вийти до цієї вродливої й небезпечної жінки. Вона роззирнулася й раптом відчула страх, так ніби вилізла надто високо на якесь примарне дерево й тепер боялася, що вже не вибереться цілою зі світу його покрученого гілля й рясного листя. Її бентежили безліч дрібниць, і в невибагливому смаку, що позначився на них, непривітна суворість украй дивовижно поєднувалася з якоюсь своєю протилежністю, що їй Агата через схвильованість не відразу дібрала й назву. Ця непривітність нагадувала, мабуть, замерзле оціпеніння крейдяних малюнків, хоча воднораз кімната мала й такий вигляд, немовби просякла якимись ніжними бабусиними запахами ліків та мазей, і в її стінах стояв старомодний і не гідний чоловіка дух, до прикрого зумисне зосереджений на людських стражданнях. Агата принюхалася. І хоч у повітрі не було нічого, крім її фантазій, вона полинула на своїх почуттях далеко-далеко назад і пригадала той несміливий «запах неба», той не зовсім вивітрений і позбавлений своєї пряности, той залишений на сукні сутан аромат ладану, що ним колись віяло від її вчителів, коли вона ще дівчинкою разом зі своїми малими подругами виховувалась у благочестивому закладі й зовсім не вмирала від благочестя. Бо хоч як цей запах підносить душу людям, котрі пов’язують із ним усе праведне, в серцях по-світському норовистих дівчаток-підлітків він був живим нагадуванням про запахи протесту, що їх уява й перший досвід пов’язують із вусами якого-небудь чоловіка або з його напористими щоками, які після гоління духмяніють міцними есенціями та присипками. Бачить Бог, і цей запах не виконує того, що обіцяє! І поки Аґата сиділа, очікуючи, на одному з аскетичних, хоч і м’яких, лінднерських стільців, навколо неї щільно зімкнувся порожній запах світу з порожнім запахом небес — наче дві порожнисті півкулі, і її пойняло таке передчуття, ніби зараз вона має надолужити якийсь неуважно вислуханий життєвий урок.
Нарешті Аґата усвідомила, де вона. З боязкою готовністю вона спробувала пристосуватися до цього оточення й пригадати приписи, про які, можливо, надто рано дозволила собі забути. Але серце її, попри цю готовність, тремтіло, мов кінь, що не слухається ніяких умовлянь, і калатало в шаленому страху, як це буває, коли зринають почуття, що намагаються застерегти розум, але не знаходять слів. І все ж по хвилі вона зробила таку спробу ще раз; і, щоб її підтримати, подумала про батька, який, хоча тримався й ліберальних поглядів і сам любив при нагоді виставити напоказ своє трохи поверхове уявлення про освіченість, однак, попри це, ухвалив рішення віддати її, Аґату, на виховання до монастирської школи. Вона ладна була сприйняти це як своєрідну примирну жертву і як вимушену, продиктовану глибоко схованою невпевненістю спробу зробити коли-небудь протилежне тому, в чому вважаєш себе переконаним; а оскільки в будь-якій непослідовності вона відчувала щось рідне, то ця ситуація, що в неї вона сама себе й поставила, на мить видалася їй якимсь загадковим, несвідомо-сестринським повторенням. Але й цей другий побожний трепет, викликаний власною волею, також довго не тривав; очевидно, коли її душею почали опікуватися надто суворо, вона раз і назавжди втратила здатність знаходити у вірі пристань для своїх бентежних передчуттів. Бо досить було їй лише ще раз обвести очима своє оточення, як вона раптом відчула — і то з жорстокою чутливістю молодости до відстані, що відділяє безмежність учення від обмежености вчителя, ба навіть часом спокушає робити висновок, дивлячись на слугу, про його господаря, — як вона раптом відчула, що не може втриматися від сміху, оглядаючи цю оселю, де вона сиділа в добровільному полоні й на щось очікувала.
І все ж їй стало соромно за свою нерішучість, і вона мимоволі вп’ялася нігтями в дерево стільця. А найдужче тепер хотілося їй якомога скоріше — відразу, щойно цей незнайомець, який зухвало надумав її втішати, зволить постати перед нею, — кинути йому в обличчя все, що її пригнічувало. Про оту бридку оборудку із заповітом — якщо казати відверто, геть непрощенну. Про листи від Гаґауера, які огидно, мов погане дзеркало, спотворювали її образ, хоча цілком заперечувати подібність вона й не стала б. А ще, можливо, про те, що вона хотіла знищити того чоловіка, тільки, однак, не вбивати по-справжньому; і що вона, хоч і вийшла колись за нього заміж, але теж не по-справжньому, а засліплена зневагою до самої себе. В її житті були самі лишень незвичайні половинчастості; але тоді, зрештою, треба було б звести все докупи і сказати й про ті передчуття, що стосувалися їхніх з Ульріхом взаємин, а піти на таку зраду вона ж бо не могла, ніколи й нізащо! Вона була роздратована, мов дитина, яку завжди змушують розв’язувати надто складні арифметичні приклади. Чому світло, яке іноді зблискувало перед нею, щоразу так швидко гасло, мов ліхтар, що погойдується в глибокій темряві, і вона то ковтає, то випускає на волю його блимання?! У неї вже не лишилося й краплини рішучости, а на додачу до всього вона ще й пригадала, як Ульріх одного разу сказав: той, мовляв, хто шукає це світло, має подолати безодню, де нема ні дна, ні мосту. Виходить, у глибині душі він і сам не вірив у можливість того, що вони вдвох шукали? Так міркувала Аґата, і хоч засумніватися по-справжньому вона й не важилась, а проте була прикро вражена. Ніхто їй, отже, не допоможе — ніхто, крім самої безодні! І ця безодня — Бог. Ох, та що вона знає! З відразою, зневажливо оглядала вона місточки, які нібито вели в той бік, бачила смирення кімнати, набожно розвішані на стінах картинки, — все, що симулювало довірчі взаємини з ним. Вона була однаково близька й до того, щоб принизити себе, й до того, щоб із жахом відвернутися. А найдужче їй хотілося, мабуть, ще раз утекти; та, згадавши про свої постійні втечі, вона ще раз подумала про Ульріха й видалася собі «страшною боягузкою». Адже мовчання вдома було вже, мов затишшя перед бурею, і передчуття її наближення й погнало її, Аґату, сюди. Так бачила вона тепер ситуацію, і вуст її вже торкалася легенька усмішка; й нічого дивного не було в тому, що цієї хвилини на думку їй спали ще декотрі з Ульріхових висловлювань, бо одного разу він сказав: «Людина ніколи не має себе за цілковитого боягуза; але вона, чого-небудь злякавшись, утікає саме на таку відстань, на якій знову відчуває себе героєм!» Тож Аґата тут і сиділа!