44. Серйозна розмова
Цієї миті до вітальні ступив Лінднер із наміром сказати стільки ж, скільки і його гостя; та, коли вони опинились одне перед одним, усе вийшло по-іншому. Аґата відразу перейшла в наступ словами, які, на її подив, виявилися куди буденнішими, ніж це відповідало б їхній передісторії.
— Ви, певно, пригадуєте, я просила вас дещо мені пояснити, — почала вона. — Ось я й прийшла. Я добре пам’ятаю, що ви сказали проти мого розлучення. Мабуть, я зрозуміла це відтоді навіть іще краще!
Вони сиділи за великим круглим столом, відділені одне від одного всією довжиною його діаметру. Уже першої миті, щойно Лінднер переступив поріг, Аґата після тих останніх хвилин своєї самотности відчула себе так, немовби спершу пішла під воду, але потім торкнулася ногами дна; стоячи на цьому твердому ґрунті, вона кинула слово «розлучення» як принаду, хоч їй і справді хотілося почути думку Лінднера.
І він таки відповів — майже ту ж мить:
— Я добре розумію, чому ви вимагаєте від мене цього пояснення. Вам ціле життя нашіптували, нібито віра в надлюдське й покірність заповідям, що випливають з цієї віри, — то атрибут середньовіччя! Ви довідалися, що наука таким казочкам поклала край! Та чи впевнені ви в тому, що так воно й є насправді?!
Аґата, на власний подив, завважила, що мало не на кожному третьому слові губи його під ріденькими вусиками аґресивно випиналися. Вона нічого не відповіла.
— Чи ви про це замислювалися? — суворо провадив Лінднер. — Чи знаєте ви, яка сила-силенна запитань насправді з цим пов’язана? Я бачу: ви не маєте про них уявлення! Але ви вмієте відмахнутися від цього чудовим жестом, навіть не здогадуючись, либонь, що дієте просто з примусу чужої волі!
Лінднер наразився на небезпеку. Лишалося нез’ясованим, яких нашіптувачів він мав на увазі. Він відчував, що вже не може зупинитись. Мова його нагадувала довгий тунель, який він прорив у горі, щоб на другому її боці накинутися на поняття «побрехеньки вільнодумних чоловіків», що хизувалося там у хвалькуватому світлі. Лінднер не мав на увазі ні Ульріха, ні Гаґауера, а мав на увазі обох; він мав на увазі всіх.
— І навіть якби ви замислились, — вигукнув він, сміливо підвищуючи голос, — і були переконані цими фальшивими вченнями в тому, що тіло — не що інше, як система мертвих корпускул, душа — гра залоз, а суспільство — торба механіко-економічних законів… І навіть якби воно так і було — а це зовсім не так, — то я не визнав би, що такі думки відбивають істину життя! Адже в того, що називає себе наукою, немає ані найменших повноважень пояснювати своїми зовнішніми методами те, що живе в людині як внутрішня, духовна переконаність. Життєва істина — це знання, що не мають початку, і факти істинного життя довести неможливо. Хто живе і страждає, той носить їх у собі як загадкову владу високих запитів і як живе витлумачення самого себе!