Лінднер підвівся. Очі в нього зблискували, мов два проповідники на подіумі, утвореному його цибатими ногами. Він позирав згори вниз на Аґату з почуттям власної вищости. «Чому він одразу так багато говорить? — міркувала вона. — І що він має проти Ульріха? Адже він із братом ледве знайомий, а виступає вочевидь проти нього!» Цієї миті жіночий досвід викликати почуття швидше, ніж це зробили б роздуми, вселив у неї впевненість, що Лінднер каже так лише через те, що в нього — просто смішно! — прокинулися ревнощі. Вона з чарівною усмішкою поглянула знизу вгору на нього. Він стояв перед нею високий, тонкий і при повній зброї, нагадуючи величезного войовничого цвіркуна якоїсь прадавньої ери. «Боже милий, — подумала вона, — зараз я знову скажу що-небудь таке, що його роздратує, і він знов напуститься на мене. Де я? В яку гру я граю?!» Її бентежило те, що вона, хоч Лінднер і викликав у неї сміх, ніяк не могла позбутися декотрих його слів, таких як «знання, що не мають початку» чи «живе ви тлумачення», — слів таких нині чужих, але у глибині душі їй знайомих, немовби вона сама завжди ними послуговувалась, не пригадуючи, однак, чи коли-небудь чула їх узагалі. На думку їй спало: «Це жахливо, але окремі свої слова він уже зронив мені в серце, мов дітей!»
Лінднер завважив, що справив на неї враження, і, задоволений цим, трохи вгамувався. Він бачив перед собою молоду жінку, в якій, здавалося, підозріло чергувалися схвильованість і награна байдужість, ба навіть зухвалість; а позаяк він мав себе за великого знавця жіночої душі, то його це не збентежило, адже вродливих жінок, як він знав, надзвичайно легко спокушає гордовитість і марнославство. Лінднер узагалі рідко дивився на вродливе обличчя без певного співчуття. Майже всі люди, обдаровані таким обличчям, були, на його переконання, мученики свого блискучого зовнішнього вигляду, який підбиває їх на чванство, а його неминучий наслідок — холодне серце й любов до всього показного. А проте буває й так, що за вродливим обличчям криється душа, і скільки невпевнености нерідко вже приховувалося за гордовитістю, скільки відчаю — за легкодумством! Часто це — люди навіть особливо шляхетні, які просто не мають змоги спертися на правильні й непохитні переконання. І тепер Лінднером помалу знов цілком опанувала думка, що людина удачлива має перейнятися помислами людини знедоленої; і коли він так і зробив, то виявив, що у формі Агатиного обличчя й тіла криється той чарівливий спокій, який притаманний лише великому й шляхетному, а її коліно у складках одягу навіть видалося йому коліном Ніоби. Лінднера вразило те, що в нього виникло саме таке порівняння, адже воно аж ніяк не відповідало його досвіду, але щодо цього шляхетність його морального болю, очевидно, мимоволі пов’язалася з підозріливим уявленням, властивим багатьом дітям, бо він відчував, що його потяг не менший, ніж його страх. Звернув він увагу тепер і на її груди, які швидко дихали, здіймаючись невеликими хвилями. Йому стало моторошно, і, якби на допомогу йому знов не прийшов його життєвий досвід, він навіть розгубився б. Але найпідступнішої миті досвід підказав йому, що в цих грудях таїться щось невисловлене, і, судячи з усього того, що він знав, таїна ця стосувалася розлучення з його колегою Гагауером; і це врятувало Лінднера від ганебного безумства, ту ж мить надавши йому можливість побажати оголення тієї таїни замість оголення цих грудей. Він побажав цього, скільки було сили, і поєднання гріха з лицарським убиванням дракона гріха явилося йому в гарячих барвах, подібних до тих, що світилися на вітражі в його кабінеті.
Агата перервала ці роздуми запитанням, з яким вона, знов опанувавши себе, звернулася до нього спокійно, ба навіть стримано.
— Ви сказали, нібито я дію з чиєїсь намови, з примусу чужої волі! Що ви мали на увазі?
Лінднер збентежено підвів погляд, що лежав на її серці, до її очей. Такого з ним ще не було ніколи: він уже не пригадував, що сказав наприкінці. У цій молодій жінці він бачив жертву вільнодумства, яке збиває з пуття нову добу, і на радощах від перемоги забув про це.
Аґата повторила запитання, трохи його змінивши:
— Я зізналася вам, що хочу розлучитися з професором Гаґауером, а ви відповіли мені, що я дію з чиєїсь намови. Мені корисно було б знати, що ви під цим розумієте. Кажу вам іще раз: пояснити мій крок вичерпно не можна жодною зі звичайних причин. За загальноприйнятими мірками навіть антипатія не була нездоланна. Просто я переконалася, що її потрібно не долати, а незмірно поглибити!