— Хто вас переконав?
— Оце і є саме те питання, вирішити яке ви й маєте мені допомогти.
Вона знов поглянула на нього з тією м’якою усмішкою, що мала, сказати б, жахливо глибокий виріз і оголювала внутрішні груди так, немовби їх прикривала тепер лише чорна мереживна шаль.
Лінднер мимоволі затулив собі від цього очі, зробивши такий порух рукою, неначе поправляв окуляри. Правда полягала в тому, що хоробрість у його світогляді, як і в почуттях, що їх він демонстрував Аґаті, відігравала ту сама боягузливу роль. Він був один із тих, хто збагнув, що смиренню дістати перемогу легше тоді, коли воно спершу зіб’є кулаком пиху, а власна вчена натура спонукала його дужче, ніж будь-якої іншої пихи, боятися пихи вільної науки, яка закидає вірі, що та — ненаукова. Якби йому сказали, що святі з їхніми молитовно піднесеними порожніми руками вже застаріли й що тепер їх потрібно зображувати із шаблюками, пістолетами й іще новішими струментами в руці, то це його, либонь, обурило б, але він не хотів, щоби зброю знань приховували од віри. Це була майже цілковита помилка, хоч її припускався не лише він; тим-то Лінднер і напустився на Аґату зі словами, які заслуговували б на почесне місце в його публікаціях, — та, мабуть, там його й посідали, — однак були недоречні щодо жінки, яка йому оце звірилась. Дивлячись на цю посланницю ворожого йому світу, яка у скромній задумі сиділа перед ним, віддана до його рук доброю чи демонічною долею, Лінднер відчував це й сам і збентежено намагався знайти їй відповідь.
— Ет! — кинув він якомога загальніше й зневажливіше і випадково мало не влучив у саме яблучко. — Я мав на увазі той дух, який тепер у нас панує і змушує молодих людей потерпати, що їх вважатимуть дурнями, ба навіть неуками, якщо вони не поділятимуть усіх сучасних забобонів. Хіба я знаю, які гасла у вас у голові?! Дати волю пристрастям! Утвердитися в житті! Культурний розвиток особистости! Свобода думки й мистецтва! У кожному разі — будь-що, тільки не вимоги простої і вічної моралі!
Оце вдале посилення «дурнями, ба навіть неуками» втішило Лінднера своєю витонченістю й повернуло йому бойовий дух.
— Вас, певно, дивує те, — провадив він далі, — що в розмові з вами я надаю великого значення науці, навіть не знаючи, скільки років їй присвятили ви.
— Ніскільки! — урвала його Аґата. — Я — жінка темна! Вона на цьому аж наголосила й від такого свого, можливо, удаваного зухвальства дістала, схоже, задоволення.
— Але ж це — ваше середовище! — з притиском уточнив Лінднер. — І нехай це буде свобода звичаїв чи то свобода науки — в тому й у тому виявляється те саме: звільнений від моралі дух!
Аґаті й ці слова видалися непоказними тінями, які падали немовби від чогось темнішого, що було десь неподалік. Вона не мала наміру приховувати свого розчарування, однак продемонструвала його зі сміхом і ущипливо нагадала Лінднерові:
— Щойно ви порадили мені не думати про себе, а самі тільки про мене й говорите.
Лінднер сказав іще раз:
— Ви боїтеся видатися собі несучасною!
В Аґатиних очах промайнуло роздратування.
— Ваші слова так не пасують до мене, що я просто не знаю, що й сказати!
— А я вам кажу: «За вас дорого заплачено, не йдіть у рабство до людей!»
Його інтонація, чужа всьому його образу, як важка квітка — хисткій стеблині, розвеселила Аґату. Настійливо, майже різко вона спитала:
— То що ж мені робити? Я чекаю від вас якоїсь певної відповіді.
Лінднер проковтнув клубок у горлі й аж потемнів від поважности.
— Робіть те, в чому полягає ваш обов’язок!
— Я не знаю, в чому полягає мій обов’язок!
— Тоді пошукайте собі обов’язків!
— Але ж я не знаю, що таке обов’язки! Лінднер похмуро всміхнувся.
— Ось вам і свобода особистости! — вигукнув він. — Не свобода, а лише її видимість! Ви ж бо по собі бачите: коли людина вільна, вона нещасна! Коли людина вільна, вона — привид! — додав він, ще трохи підвищивши від збентеження голос. Потому знову стишив його й переконано завершив: — Обов’язок — це те, що піднесло людство над його власними слабкостями завдяки справжньому самопізнанню. Обов’язок — це та сама істина, яку всі великі особистості або визнавали або на яку вони пророчо вказували. Обов’язок — це плід багатовікового досвіду й результат прозорливости обдарованих. Але обов’язок — це й те, що в потаємних глибинах душі виразно відчуває й найпростіша людина, якщо тільки вона живе праведно!