— Це була пісня у тремтливому сяйві свічок, — похвально констатувала Аґата.
Лінднер також відчував, що «проспівав» фальшиво, і йому було прикро. Він мав би сказати що-небудь інше, але йому забракло духу усвідомити, в чому полягав відступ від справжнього голосу власного серця. Він дозволив собі лише подумати, що це юне створіння, мабуть, глибоко розчарувалось у своєму чоловікові, коли вже так зухвало, з таким запалом лютує на себе й хоч і заслуговує глибокого осуду, а проте гідне чоловіка сильнішого; та водночас у нього склалося враження, що вслід за цією думкою зрине ще одна, куди небезпечніша.
А тим часом Аґата повільно, однак вельми рішуче похитала головою і з тією мимовільною впевненістю, з якою одна схвильована людина дає другій звабити себе на те, що доводить сумнівну ситуацію до цілковитого краху, провадила далі:
— Але ж ми ведемо мову про моє розлучення! І чому ви сьогодні вже не згадуєте про Бога? Чому не скажете мені просто: «Бог велить, щоб ви зосталися з професором Гаґауером!»? Я ж бо навіть не уявляю собі, що він може таке звеліти!
Лінднер роздратовано стенув своїми високими плечима; коли він зводив їх, то й сам, здавалося, просто-таки здіймався вгору.
— Я ніколи з вами про це не розмовляв, просто ви самі робили такі спроби! — різко запротестував він. — А щодо решти, то не думайте тільки, що Господа Бога цікавлять невеличкі егоїстичні чвари в наших почуттях! На це є його закон, якому ми повинні підкорятися! Чи вам здається, що в цьому мало героїчного, тому що нині людина в усьому хоче мати «особисте»? У такому разі всім вашим претензіям я протиставляю героїзм вищий — героїзм героїчної покірности!
Кожне його слово промовляло значно більше, ніж мав право дозволити собі мирянин, навіть лише в думках; у відповідь на таку грубу наругу Аґаті, якщо вона не хотіла встати й завершити цей візит, знов лишалося тільки раз у раз усміхатись, і вона робила це так природно й упевнено, що Лінднера це чимдалі дужче збивало з пантелику й дратувало. Він відчував, як думки його тривожно бурхають, щораз розпалюючи хміль, що позбавляв його розважливости й послаблював волю зламати опір непокірного розуму і, можливо, врятувати душу, що оце перед ним опинилася.
— Обов’язок наш нестерпний! — вигукнув він. — Обов’язок наш може виявитись огидним і мерзенним! Тільки не думайте собі, нібито я хочу бути адвокатом у вашого чоловіка й стою на його боці через те, що в мене така натура. Але ви повинні коритися закону, бо лише він ґарантує нам тривалу злагоду й захищає нас від нас самих!
Аґата засміялася з нього; вона збагнула, яку зброю обіцяють їй наслідки її розлучення, й крутнула ножа в рані.
— У всьому цьому я мало що тямлю, — промовила вона. — Але ви дозволите, я відверто поділюся з вами одним враженням? Коли ви гніваєтесь, то стаєте якимсь трохи двозначним!
— Ох, та облиште ви! — відмахнувся Лінднер. Він аж відсахнувся, маючи тільки одне бажання: в жодному разі більш такого не допускати. Потому, переходячи до захисту, підвищив голос і звернувся із заклинаннями до гріховного привиду, що оце сидів перед ним. — Дух не сміє коритися плоті і її чарам та страхам! Навіть удаючись до огиди! Я вам так скажу: навіть якщо приборкання плотських прикрощів, що його, схоже, зажадала від вас школа подружнього життя, виявилося нестерпним, утікати від нього ви однаково не маєте права. Бо в людині живе прагнення визволитись, і ми не повинні бути рабами огиди своєї плоті так само, як не повинні бути рабами її хтивости! Адже вам вочевидь хотілося почути саме це, а то ви до мене не прийшли б! — завершив він піднесено й уїдливо воднораз.
Лінднер стояв перед Аґатою, випроставшись на повен зріст, волосся у вусах і бороді навколо його губів ворушилося. Ніколи ще не казав він таких слів жодній жінці, крім своєї покійної дружини, але тоді почуття в нього були інші. Бо тепер до них додалася хтивість, так ніби він, замахуючись батогом, карав земну кулю, і водночас у них відчувався страх, неначе його, мовби зірваного з голови капелюха, вихором понесла вгору ця покаянна проповідь.
— Щойно ви знов говорили якось дивно! — холодно зауважила АГата, маючи намір кількома сухими словами збити з нього пиху; але потім вона уявила собі, з якої висоти йому доведеться падати, й визнала за краще покірно змиритись; вона змовкла, а тоді голосом, який від каяття раптово немовби зробився глухішим, повела далі:
— Я прийшла просто через те, що хотіла, аби ви мене наставляли.
У безпорадному запалі Лінднер і далі розмахував отим словесним батогом; він невиразно усвідомлював, що Агата зумисне збиває його з пантелику, але повернути назад йому було вже несила, і він вирішив покластися на майбутнє.