На хідниках і за вікнами також зібралося багато цікавих, і хоч Ульріх знав, що за годину, просто як на спектаклі, все завершиться, цього дня він, однак, відчував те, що відбувалося, особливо виразно, й участь у його долі стількох людей лежала в нього на плечах, ніби важка, облямована хутром мантія. Уперше він усвідомив непохитну твердість традиції. Трепет, що попереду процесії хвилями котився людськими масами на хідниках, масами, які гомоніли, завмирали й знову жвавішали, церковна магія, передчуття глухого гупання грудок землі по віку, важке мовчання процесії — все це проймало до хребців, перебираючи їх, мов струни допотопного музичного інструмента, й Ульріх з подивом відчував у собі невимовне відлуння, у коливаннях якого його тіло випростувалося, так ніби врочистість того, що діялося довкола, справді сповнювала врочистістю і його самого. Й, опинившись цього дня в гущі стількох людей, він ще й уявив собі, як інакше все було б, якби такої хвилини він, відповідно до первісного сенсу цієї майже безтямно перейнятої сьогоденням пишноти, простував тут і справді в ролі спадкоємця великої сили і влади. На цю думку скорбота розвіювалась, і смерть із страшної приватної справи оберталася на перехід, що відбувався як публічне свято; вже не зяяла та жахливо розверзла діра, що її в перші дні після свого відходу лишає по собі кожна людина, до існування якої ти звик; вже замість небіжчика крокував спадкоємець, натовп дихав одним диханням з ним, торжество поховання стало воднораз святом змужніння для того, хто приймав тепер меч і вперше сам, без будь-кого поперед себе, простував до свого власного кінця. «Я мав би, — мимоволі подумав Ульріх, — закрити батькові очі! Не задля нього й не задля себе, а…» Він не спромігся довести цю думку до кінця; але те, що ні він не любив батька, ні той — його, уявлялося йому, з огляду на таку закономірність, дріб’язковою переоцінкою особистої значущости, та й узагалі перед лицем смерти особисті думки набувають прісного присмаку ніщоти, а все, що цієї хвилини було значущого, йшло, здавалося, від велетенського тіла, що його утворювала, повільно посуваючись повз шпалери людей, процесія, хай навіть вона була пройнята звичайною цікавістю, нічев’ям і стадним інстинктом.
Однак музика грала далі, день видався легкий, ясний, чудовий, і Ульріхові почуття погойдувались, мов балдахін над святими дарами, що їх несуть у хресному ході. Іноді Ульріх поглядав у дзеркала катафалка перед собою і бачив у них свою голову в капелюсі й плечі, а час від часу він помічав на підлозі повоу, поряд з оздобленою гербом домовиною, давні, не зішкребані до пуття після попереднього похорону невеличкі вощані лусочки, й тоді йому, хоч ніякої такої думки в нього цієї миті й не зринало, робилося просто шкода батька, як ото буває шкода собаку, що серед вулиці попав під колеса. Тоді погляд в Ульріха ставав вологим, і коли він переводив його повз своє чорне оточення на глядачів обабіч вулиці, ті мали вигляд строкатих, покроплених водою квітів, і думати, що все це бачить тепер він, Ульріх, а не той, хто прожив тут усі свої дні, до того ж любив урочистість куди дужче, ніж він, було так дивно, що йому здавалося майже неможливим, щоб батько не брав участи у проводах самого себе зі світу, який він вважав загалом непоганим. Це глибоко зворушувало, однак Ульріхової уваги не уникло й те, що аґент чи розпорядник на похороні, який вів цю католицьку процесією на кладовище й стежив за порядком, був високий, кремезний юдей років тридцятьох; його прикрашали довгі світлі вуса, з кишені в нього виглядали якісь папери, наче в керівника туристської групи, він забігав уперед і назад, то поправляв збрую на котромусь із коней, то нашіптував щось музикантам. Це чомусь нагадало Ульріхові про те, що батькового тіла останнього дня вдома не було, його привезли вже незадовго до похорону — згідно з навіяною вільним дослідницьким духом останньою волею, яка надала його тіло до послуг науки, і можна було з певністю припустити, що після того анатомічного втручання старого добродія зашиють абияк; отож за шибками, що віддзеркалювали Ульріхів образ, тепер котилася, притягуючи до себе всі ці високі, чудові, врочисті помисли, якась сяк-так зшита докупи річ. «Без орденів чи з орденами?!» — збентежено спитав себе Ульріх; адже він про це вже забув і не знав, чи вдягли батька в анатомці знов, перше ніж закрита домовина повернулася додому. Та й хто знає, яка доля спіткала Аґатину підв’язку; можливо, її знайшли, і йому неважко було уявити, як жартували з цього приводу студенти. Усе це було вкрай прикро, й від таких втручань реальности почуття його, після того як на мить округлилися й стали мало не гладенькою оболонкою живої мрії, знов розпалися на численні фраґменти. Він відчував лише абсурдність, безладну подрібненість людського облаштування і свого власного. «Тепер я у світі зовсім самотній. — подумав він, — якірна линва урвалася. я підіймаюсь!» Тепер його почуття знов убралися в цей спогад про перше враження, викликане звісткою про батькову смерть, а він тим часом простував поміж людськими стінами далі.