Якби вони подумали тверезо (а обоє потай так і зробили), то це навряд чи виявилося б, звичайно, чимось більшим, ніж чарівною випадковістю, і наступної хвилини — або принаймні коли б вони повернулися до якої-небудь справи — не лишило б по собі й сліду. Але цього не сталося. Навпаки, вони відійшли од вікна, ввімкнули світло, взялися кожне за щось своє, але невдовзі все облишили; і Ульріх, хоч вони нічого одне з одним і не погоджували, ступив до телефону й повідомив туди, де їх очікували, що вони не прийдуть. Він був уже у вечірньому костюмі, але незастебнута Аґатина сукня ще звисала в неї з плеча, і вона аж тепер заходилася поправляти коси. Технічні шуми, що домішувалися до його голосу в слухавці, й поновлений зв’язок із зовнішнім світом анітрохи не протверезили Ульріха; він сів навпроти сестри, що кинула клопотатися собою, і, коли погляди їхні зустрілися, ні в чому вже не було більшої певности, ніж у тому, що рішення ухвалено й тепер до будь-яких заборон їм байдуже. Та вийшло інакше. Їхня згода нагадувала їм про себе з кожним подихом; це була згода вперто вистраждана — нарешті скинути з душі камінь палкого жадання, — і вистраждана так солодко, що думки здійснити мрію майже відривалися від них і в уяві вже їх поєднували, подібно до того, як буря жене перед хвилями пінясте шумовиння. Та ще глибше бажання закликало їх до спокою, і вони були вже не в змозі ще раз потягтися одне до одного. Вони цього й прагли, але порухи плоті стали їм не до снаги, й обоє відчували якусь невимовну пересторогу, яка не мала нічого спільного з вимогами доброзвичайности. Зі світу поєднання досконалішого, хоч іще й невиразного, яким вони доти раювали, немовби в алегорії-мрії, до них долинула, здавалося, вимога вища, повіяло передчуттям вищим, чи то цікавістю, чи то передбаченням.
Вони застигло сиділи, збентежені й замислені, і нарешті, опанувавши свої почуття, нерішуче почали розмову.
Ульріх непритомно, як ото звертаються до порожнечі, промовив:
— Ти — місяць… Аґата його зрозуміла. Ульріх сказав:
— Ти літала на місяць, а він подарував тебе мені знов. Аґата мовчала. Так усім серцем вбирають у себе місячні розмови.
Ульріх сказав:
— Це — алегорія. «Ми були в нестямі», «ми помінялися тілами, не торкаючись одне одного» — це теж алегорії! Але що таке алегорія? Крапля реальности з дуже великою часткою перебільшення! І все ж таки я міг би заприсягтися, що перебільшення, хоч це й малоймовірно, було дуже незначне, а реальність — вже майже величезна!
Далі він не став говорити. Він подумав: «Про яку реальність я кажу? Хіба є ще одна?»
Якщо в цьому місці розмову брата із сестрою облишити і вдатися до якого-небудь порівняння, що принаймні певною мірою визначило її русло, то можна, мабуть, сказати, що ця реальність, далебі, найбільше була споріднена з тією реальністю, яка в місячні ночі зазнала фантастичних змін. Якщо, однак, не розуміти і її, вбачаючи в ній лише привід для такого собі фанатизму, що його вдень краще тримати в шорах, то тоді, коли вже казати правду, краще уявити собі геть неймовірне: що на певному клапті землі всі емоції справді, немовби якимись чарами, змінюються, щойно цей клапоть вислизає з марної метушливости дня й пірнає у сповнену почуттів і відчуттів тілесність ночі! У шепітному пошлюбленні світла й тіней не лише тануть і утворюються наново зв’язки зовнішні, але й внутрішні сходяться водно по-новому. Вимовлене слово втрачає впертий власний сенс і набуває сусіднього. Усі запевнення виражають тільки одну-однісіньку плинну подію. Ніч обіймає всі суперечності своїми мерехтливими материнськими руками, й біля грудей її жодне слово не фальшиве й не праведне, а кожне становить те незрівнянне народження духу з мороку, яке людина пізнає в новій думці. Тож усе, що відбувається місячної ночі, позначене неповторністю. Воно позначене врочистістю. Безкорисливою щедрістю й поступливістю. Кожна звістка — це доброзичлива дільба. Кожна пожертва — одержання. Кожне зачаття тисячами ниток вплітається у схвильованість ночі. Просто бути — це єдиний шлях до пізнання того, що діється. Бо в такі ночі «я» нічого собі не лишає — ні суворого владання собою, ні навіть спогадів; урочиста самосутність переливається в безмежну самовідданість. Ці ночі сповнені безглуздого передчуття, немовби має статися щось небувале, таке, чого збіднілий денний розум навіть не годен собі уявити. І мріють не вуста, а тіло, від голови до ніг, над темінню земною й під світлом небесним воно впряжене у хвилювання, що тріпоче поміж двома світилами. І перешіптування із супутниками сповнене цілком невідомої чуттєвости, це — не чуттєвість якоїсь окремої людини, а чуттєвість земного, загалом усього того, що намагається проникнути у відчуття, це — раптово оголена ніжність світу, яка повсякчас торкається всіх наших почуттів і якої торкаються почуття наші.