У цих словах — саме через те, що в них, мабуть, крилося перебільшення — була віра, а коли так, то були й крила авантюри.
— На добраніч! — несподівано сказала Агата.
Вона відступила од вікна, запнувши фіранку так поквапно, що картина, де вони стояли в місячному сяйві, вмить зникла. І, перше ніж Ульріх увімкнув світло, Агата, прихопивши з собою ніч, устигла вийти з кімнати.
А крім того, Ульріх і не намагався її затримати.
— Цієї ночі ти спатимеш так нетерпляче, як перед великою екскурсією! — гукнув він їй навздогін.
— Так я й хочу зробити! — почув він у відповідь, коли причинялися двері.
46. Місячне сяйво вдень
Коли другого ранку вони побачилися знов, то здалеку враження спочатку було таке, ніби у звичайному помешканні раптом наштовхуєшся на незвичайну картину, ба навіть таке, ніби десь на природі натрапляєш на видатний мистецький витвір: зненацька перед тобою постає в чуттєвому сприйнятті острів сенсу, піднесення й ущільнення духу над плинним низькодолом буття! Та коли потім вони підійшли одне до одного ближче, то обоє розгубились, і від минулої ночі в їхніх поглядах відчувалася лише стома, яка затінювала ці погляди ніжним теплом.
А втім, хто знає, чи викликало б кохання таке саме зачудування, якби воно не стомлювало! Коли Аґата з Ульріхом завважили болісне відлуння вчорашньої схвильованости, вони знову відчули щастя, як його відчувають закохані, пишаючись тим, що ледве не померли від фатальної пристрасти. Але радість, яку брат із сестрою давали одне одному, була не лише таким почуттям, вона хвилювала ще й очі. Барви й форми, що поставали перед ними, були розмиті й бездонні і все ж таки різко виділялися, мов букет квітів, що пливе на темній воді. Вони мали чіткіші обриси, ніж звичайно, однак такі, що важко було сказати, чим це спричинено, — виразністю того, що бачили очі, чи його глибше прихованим замилуванням. Враження це стосувалося як чітко окресленої сфери сприйняття та уваги, так і туманної сфери почуттів; саме через це воно й зависало поміж світом внутрішнім і зовнішнім, як поміж вдихом і видихом зависає затриманий подих, і нелегко було збагнути — що якось дивно суперечило глибині цього враження, — чи то воно належить до сфери фізичного, чи то своїм виникненням завдячує просто загостреному внутрішньому зацікавленню. Обоє вони навіть не хотіли про це замислюватись, бо їх стримувала якась сором’язливість здорового глузду; і згодом вона ще довго спонукала їх триматися на відстані одне від одного, хоч їхня чуттєвість стала ще глибшою й, либонь, могла навести на думку, що межі й між ними самими, й між ними та світом раптово трохи змістилися.
Погода знову настала літня, й вони подовгу бували на природі. У парку цвіли квіти й кущі. Коли Ульріх задивлявся на яку-небудь квітку, — ні, це зовсім не була давня звичка колись нетерплячого чоловіка, — то тепер цьому спогляданню іноді вже не бачив кінця-краю, та й початку, якщо вже казати правду, теж ні. Якщо він випадково знав назву квітки, то це був порятунок у морі безкінечности. Тоді золотисті зірочки на голій стеблині означали «куряча сліпота», а оті ранні листочки й китички — «бузок». Та коли назви він не знав, то навіть кликав садівника, бо тоді той старий чоловік називав яке-небудь незнайоме слово, й у всьому знов наставав лад, і прадавні чари, коли знання правильного ім’я захищає від непогамовної дикости речей, доводили, як і десятки тисяч років тому, свою заспокійливу силу. Але ставалося й так, що Ульріх опинявся перед якою-небудь гілочкою чи квіточкою сам, без помічників, поблизу не було навіть Аґати, щоб поділитися з нею своєю необізнаністю. Тоді йому раптом починало здаватися, що збагнути ясну зелень молодого листочка годі й думати, а загадково обмежене розмаїття форм малесенького квіткового віночка ставало неперервним колом безкінечних перемін. До того ж такий чоловік, як Ульріх, якщо він себе не ошукував (а цього не могло статися вже хоча б з огляду на Аґату), навряд чи вірив у сором’язливе побачення з природою, шепіт, короткі погляди, побожність і німа музика якого — то радше привілей святої простоти, якій, щойно вона покладе голову в траву, ввижається, нібито їй уже лоскоче шию сам Господь Бог, хоч у будень вона не має нічого проти, щоб цією природою поторгували й на фруктово-овочевій біржі. Ульріх відчував огиду до такої примітивної, нічого не вартої містики, яка в основі свого незмінного замилування понад усяку міру розбещена, й надавав перевагу скоріше безпорадним спробам позначити словами яку-небудь до болю виразну барву чи описати одну з тих форм, що так необачно-настирливо промовляли самі за себе. Бо в такому стані слово не крає, і плід лишається на гілці, хоч і здається, нібито він уже в тебе у роті; це, мабуть, — перша загадка світлої, як день, містики. Й Ульріх намагався пояснити це сестрі, хоч і з тією прихованою метою, щоб одного разу це не щезло, мов ілюзія.