— Якби тут було сухіше, я лягла б на траву! Поїдьмо куди-небудь! Так кортить полежати на лугу, скромно повернутися до природи, як викинутий черевик!
— Але це теж означає тільки одне: дістати свободу від усіх почуттів, — відказав Ульріх. — А сам Бог, либонь, відає, що б із нами було, якби й вони не ходили чередою — всі оці кохання, ненависті, страждання й чесноти, які в кожної людини нібито свої. Ми позбулися б, мабуть, будь-якої здатности міркувати й діяти, бо наша душа створена задля того, що повторюється, а не задля чогось нечуваного й небаченого.
Ульріх почувався пригніченим; йому здавалося, що він посунувся ще далі в нікуди, й він, тривожно нахмуривши брови, пильно вдивлявся в сестрине обличчя.
Та Аґатине обличчя було ще ясніше, ніж повітря, яке оточувало його і бавилося її косами, коли вона відповіла, процитувавши щось із пам’яти: — «Не знаю, де я, себе я ще шукаю, про це довідатися хочу, почути звістку. Пірнув я в джерело його кохання, неначе в море — глибоко на дно, де, крім води, нічого вже не бачиш і не відчуваєш».
— Звідки це? — поцікавився Ульріх, аж тепер завваживши, що вона тримає в руках книжку з його власної бібліотеки.
Аґата, не відповідаючи братові, прочитала з книжки:
— «Я всі свої спромоги перевершив і дійшов до темних сил. Я чути став у безгомінні й бачити — в пітьмі. Бездонним стало в мене серце, душа кохання позбулась, мій розум форму втратив, моя природа — суть свою».
Нарешті Ульріх упізнав книжку й усміхнувся. Аж тепер Аґата сказала:
— З твоїх книжок. — І, згортаючи томик, завершила цитату напам’ять закликом: «Чи ти — це сам ти, а чи ні? Про це нічого я не знаю, й нічого в цьому я не тямлю, і в собі не тямлю теж. Я закохавсь, але не знаю, в кого; ні вірний я, ані зрадливий. Що ж я таке? Не тямлю я в своїм коханні навіть; у мене серце сповнене кохання, і водночас порожнє від кохання!»
Загалом її чіпка пам’ять не любила втілювати свої спогади в поняття, а зберігала їх чуттєво нарізно, як зберігають там вірші, й через це в її словах завжди невловимо відчувалася присутність душі й тіла, навіть коли Аґата казала про що-небудь просто так, ненароком. Ульріхові пригадалася сцена перед батьковим похороном, коли Аґата прочитала йому несамовито-прекрасні вірші Шекспіра. «Який же несамовитий її норов проти мого! — подумав він. — Таки мало я дозволив собі сьогодні сказати!» Він ще раз зважив подумки тлумачення «ясної, як день, містики», що його дав сестрі. Ним він загалом припускав можливість тимчасово відступати від звичного й перевіреного ладу у сприйняттях і переживаннях; і якщо дивитися на це так, то їхні переживання і враження просто улягали закону емоційнішому, ніж закон звичайного досвіду, й нагадували малих дітей з буржуазної родини, що опинились у трупі мандрівних акторів. Більше він, виходить, сказати не зважився, хоч кожен куточок простору поміж ним і сестрою вже багато днів був повен незавершених подій! І помалу він почав замислюватись над тим, чи не можна повірити в щось більше, аніж у те, в чому він собі зізнавався.
Після такої напруженої кульмінації в цьому обміні думками вони з Аґатою знову повідкидались у своїх шезлонґах, і їхні слова, відлунавши, потонули в парковій тиші. Оскільки ми вже згадували, що Ульріх почав замислюватися над одним запитанням, то треба, звичайно, сказати й про те, що нерідко відповіді передують своїм запитанням, як ото чоловік, поспішаючи, — розмаяним полам свого розстебнутого плаща. Думка, яка не давала Ульріхові спокою, була несподівана й разюча, і віри вона, по суті, й не вимагала, а вже тим, що з’явилася, породжувала подив і враження, що такий мимовільний здогад тепер ніколи, мабуть, не забудеться, і через його претензійність на душі в Ульріха було трохи незатишно. Він звик міркувати не так безбожно, як незалежно від Бога, що, коли висловлюватись по-науковому, означає: при будь-якій нагоді надавати змогу звертатися до Бога почуттям, адже таке звертання не сприяє пізнанню, а лише заводить у непрохідні нетрі. І цієї хвилини він також анітрохи не сумнівався в тому, що так і лише так діяти й треба, адже найпомітніші відкриття людський розум почав робити мало не після того, як став уникати зустрічатися з Богом. Але думка, що несподівано прийшла Ульріхові в голову, казала: «А що, коли саме це небожественне і є сучасний і своєчасний шлях до Бога?! Кожна доба мала до нього власний духовний шлях, який відповідав її найбільшим інтелектуальним силам; то чи не наша це доля — доля доби мудрого й практичного досвіду: зректися всіх мрій, леґенд і надуманих понять лише через те, що ми, опинившись на вершині пізнання й відкриття світу, знову ступимо на цей шлях і набуватимемо на ньому досвіду початківців?!»