Такий висновок доказової сили не мав, жодної, і Ульріх про це знав; більшості людей цей висновок видався б навіть безглуздим, але Ульріха це не тривожило. Власне, він не мав би дійти його й сам. Науковий метод — адже зовсім іще недавно Ульріх вважав його правомірним — полягає не лише в логіці, а й у тому, що поняття, здобуті на поверхні явищ, на «практиці», цей метод занурює у глибину явищ і тлумачить їх, спираючись на доти здобуті поняття; усе земне, щоб заволодіти ним, спустошують і споганюють, і напрошувалося заперечення, що цей метод не варто було б поширювали й на неземне. Але тепер це заперечення Ульріх опротестовував: пустеля — не заперечення, вона з давніх-давен була колискою небесних видінь; а крім того, перспектив, яких ще не досягнуто, не можна й передбачити! При цьому його уваги уникло те, що він перебував, можливо, ще в одній суперечності з самим собою або звернув зі свого шляху. Апостол Павло називає віру впевненим очікуванням речей, на які покладаєш надії, а також переконаністю в існуванні речей, яких не бачиш; і спротив цьому визначенню, спрямованому на осягнення, визначенню, що стало переконанням освічених людей, домінував у серці Ульріха. Віра як зменшувальна форма знання була огидна його єству, вона — завжди «наперекір здоровому глузду»; зате він мав хист бачити, «дослухаючись здорового глузду», особливий стан і поле діяльности для промітних голів. Згодом Ульріх мав іще докласти чимало зусиль, щоб цей спротив тепер послабився, та поки що він нічого такого не помічав, бо цієї хвилини в його голові роїлися інші думки, які його захоплювали й розважали.
Він почав перебирати приклади. Життя ставало чимдалі одноманітнішим, позбавленим своєрідности. В усі розваги, хвилювання, різновиди відпочинку, ба навіть у пристрасті проникало щось типове, механічне, статистичне, серійне. Воля до життя ставала якоюсь просторою й мілкою, мов річка, уповільнена перед гирлом. Воля до мистецтва вже мало не викликала підозри сама в себе. Скидалося на те, що час починав знецінювати індивіда, не в змозі відшкодувати цю втрату новими колективними звершеннями. Такий вигляд мало обличчя часу. І це обличчя, яке було так важко збагнути, яке він колись любив і намагався поетично обернути на клекітний кратер гуркотливого вулкана, бо разом з тисячами таких самих відчував себе молодим, обличчя, що від нього він, як і ті тисячі, відвернувся, не звладавши з тим жахливо потворним видовищем, — це обличчя змінилося, стало спокійним, лукаво-прекрасним і засвітилося зсередини завдяки одній-однісінькій думці! Бо що, коли світ знецінює не хто інший, як сам Бог?! Хіба світ ураз не набуває тоді знову сенсу й радощів? І хіба Бог уже не мав би його знецінити, якби наблизився до нього бодай на один-однісінький невеличкий крок? І хіба не було б уже єдиною справжньою пригодою побачити хоч би натяк на таке наближення?! Роздуми ці мали безглузду послідовність низки пригод і були в голові Ульріха такі чужі, що йому ввижалося, ніби він бачить сон. Час від часу він обережно позирав збоку на сестру, так наче потерпав, що вона зверне увагу на його поведінку, і кілька разів її білява голова бачилася йому світлом у світлі на тлі неба, й повітря, що бавилося в її косах, бавилося, здавалось йому тоді, і з хмарами.
У такому разі Аґата теж трохи підводилась і вражено роззиралася. Тоді вона намагалась уявити собі, як воно було б, якби раптом звільнитися від усіх життєвих почуттів і відчуттів. Навіть простір, цей завжди незмінний, позбавлений будь-якого змісту куб, мабуть, змінився б, міркувала вона. Коли Аґата на хвильку заплющувала очі, а потім їх розплющувала, внаслідок чого парк поставав перед її зором незайманим, ніби щойно створеним, вона помічала так виразно й так нереально, немовби це було видиво, що напрямок, який пов’язував її з братом, вирізняється з-поміж решти напрямків. Парк «обступав» цю лінію, і хоч ні в деревах, ні в алеях, ні в решті реального оточення нічого не мінялося, в чому вона легко могла переконатись, усе було дотичне до цього зв’язку, як до осі, й через те помітно зазнавало непомітних змін. Нехай це звучало й суперечливо, але вона могла б із таким самим правом сказати, що світ там чарівніший, а може, й болісніший; вражало те, що здавалося, ніби бачиш це навіч. Крім того, впадало в очі, що всі речі довкола мали жахливо занедбаний і покинутий вигляд, але воднораз і жахливо прекрасний, живий; складалося враження, що вони помирали від ніжности чи знепритомніли від пристрасти, так наче їх щойно облишило щось таке, чому й ім’я не придумаєш, таке, що надавало їм просто-таки людської сприйнятливости й чуттєвости. І те саме, що сталося зі сприйняттям простору, сталось і з відчуттям часу; цей конвеєр, цей ескалатор з його жахливою причетністю до смерти іноді, здавалося, спинявсь, а іноді, ні з сього ні з того рушав далі. Бувало, на якусь одну зовнішню мить час усередині зникав, і не лишалося жодних ознак того, чи надовго він перервався — на хвилину, на годину?