Якось Ульріх застав сестру за таким дослідженням і, мабуть, щось про нього здогадався, бо, всміхнувшись, тихо промовив:
— Мудреці кажуть, нібито для богів тисячоліття — це не довше, ніж змигнути оком!
Потім обоє знову відкинулися в своїх шезлонгах, наслухаючи далі мрійливу мову тиші.
Агата міркувала: «Усе це зробив лише він; і все ж таки в кожній його усмішці проглядає сумнів!» Але сонце невтомно й ніжно лило своє тепло, мов снодійне, на його розтулені вуста, Агата відчувала це по своїх вустах, і їй ввижалося, що вона з братом — одне ціле. Вона спробувала уявити себе на його місці й угадати його думки, чого обоє вони, власне, не допускали, бо такий імпульс ішов не від творчої участи, а ззовні; до того ж такий відступ від взаємної згоди вимагав ще більшої секретности. «Він не хоче, щоб із цього вийшла тільки любовна історія! — сказала подумки вона й додала: — Я теж цього не хочу!» — І відразу по цьому: — Після мене він уже не кохатиме жодної іншої жінки, бо це — вже не любовна історія, це — взагалі остання любовна історія, яка може бути! — І ще додала: — Ми станемо, мабуть, такими собі останніми могіканами кохання!» Цієї хвилини вона була здатна розмовляти з собою і таким тоном, бо, поклавши руку на серце, могла сказати, що, звичайно, й цей зачарований парк довкола них з Ульріхом — радше мрія, ніж дійсність. Направду вона не думала, що Тисячолітнє царство вже, можливо, настало, хоч у цій назві, колись ужитій Ульріхом, і відчувався твердий ґрунт. Їй здавалося навіть, що снага чогось бажати назавжди покинула її, а там, де в неї звичайно зринали мрії (вона й сама не знала, де це), тепер жорстоко промовляв здоровий глузд. Вона пригадувала, що доти, як у її життя ввійшов Ульріх, їй, по суті, легше було злетіти на крилах уяви, сон наяву — як той, що в ньому цієї хвилини витала її душа, — переносив її, бувало, за межі життя, у світ після смерти, ближче до Бога, до сил, які приходили і брали її з собою; або той сон переносив її лише в сусідство з життям, де зникають поняття й починається перехід до лісів і лугів уявлень. І ніколи ж бо не можна було зрозуміти, що то таке! І ось вона спробувала пригадати оті давні уявлення. Але на думку їй спав лише гамак, напнутий поміж двома величезними пальцями, і розгойдувало його безмежне терпіння; потім у тиші щось здіймається над тобою — неначе двоє високих дерев, — і ти поміж них підносишся вгору й зникаєш; і нарешті — порожнеча, незрозуміло як і чому наповнена якимсь зрозумілим змістом. Оце, либонь, і всі проміжні образи і картини інтуїції й уяви, в яких колись знаходила втіху її жага. Та чи були ці образи й картини і справді лише проміжні й половинчасті? На свій подив, помалу Аґата почала помічати щось дуже незвичайне. «Далебі, — подумала вона, — таки правду кажуть: з очей спадає полуда! І що більше вона спадає, то краще стає видно!» Адже те, що колись вона, Аґата, собі уявляла, майже в усьому було, мабуть, саме те, що тепер спокійно й уперто поставало перед нею, щойно вона придивлялася пильніше! Нечутно ввійшло воно в її світ. Щоправда, Бог — на відміну від догматика, який повівся б, мабуть, інакше, — лишився далекий від її пригоди, зате вона вже не була в цій пригоді сама. Такими виявились єдині дві зміни, якими здійснення відрізнялося від провіщення, і відрізнялося воно на користь земній природності.
47. У світі людей
У наступні дні й тижні вони сховалися від усіх знайомих, здивувавши їх тим, що послалися на свій від’їзд і так відмовилися спілкуватись.
Здебільшого вони тайкома лишалися вдома, а коли виходили, то уникали місць, де могли трапитися люди їхнього кола; але вони відвідували місця розваг і невеликі театри, де були певні, що нікого не зустрінуть, а загалом, виходячи з дому, відразу просто вливалися в потоки великого міста, які, втілюючи його потреби, залежно від пори дня чи ночі з точністю припливів і відпливів десь в одному місці збирають людську масу, а десь в іншому її розсмоктують. Ульріх з Аґатою здавалися на волю цих потоків, не маючи певних намірів. Їм було приємно робити те, що робило багато людей, і вони жили разом із ними життям, яке тимчасово знімало з них душевну відповідальність за власний спосіб життя. І ніколи ще їхнє місто не здавалося їм таким привабливим і воднораз таким чужим. Будинки у своїй сукупності становили величну картину, навіть коли в чомусь окремому чи кожен окремо привабливі й не були; гамір розливався в розрідженому спекою повітрі, ніби глибока річка, що піднялася до самісіньких дахів; у навальному, приглушеному глибиною вулиць світлі люди мали пристрасніший і загадковіший вигляд, ніж цього, мабуть, заслуговували. Усе бриніло, пишалося, пахло — так своєрідно й незабутньо, немовби давало зрозуміти, яким воно уявляється у своїй миттєвості самому собі; і брат із сестрою не без задоволення приймали це запрошення повернутися до світу.