Він не мав наміру вимагати від світу, щоб той був парком розваг для Генія. Історія світу лише на його вершинах, якщо взагалі не на його горбах та наростах, — це історія Генія і його творінь; а в основному це — історія пересічної людини. Вона — матеріал, з яким працює історія і який знов і знов із неї відроджується. Можливо, таку думку навіяла хвилина стоми. Можливо, Ульріх просто взагалі гадав, що все пересічне, не дуже високе, — стійке і має найкращі шанси зберегти свій вид; можна було припустити, що це — щонайперший закон життя: зберігати самого себе; і так воно, мабуть, і було. Але якщо починати з цього, то треба враховувати, безперечно, й ще одну перспективу. Адже нехай навіть нема сумніву в тому, що людська історія своїми злетами завдячує аж ніяк не пересічній людині, то вона, історія, якщо брати все разом — Геніальність і дурість, героїзм і легкодухість, — усе ж таки історія мільйонів імпульсів і спротивів, властивостей, рішень, настанов, пристрастей, знань і хибних поглядів, що їх пересічна людина зусібіч дістає і навсібіч роздає. В історії і в цій людині перемішані ті самі елементи; й тому людська історія, в кожному разі, — це історія пересічности або (залежно від того, як на це поглянути) пересічний рівень мільйонів історій, і навіть якщо їй судилося хитатися навколо чогось пересічного, то що може бути, зрештою, безглуздішим, аніж ображатися на пересічний рівень за його пересічність!
Але серед цих роздумів зринули й спогади про обчислення пересічних, або середніх, величин, як їх тлумачить теорія випадковости… З холодною, мало не безсоромною незворушністю правила ймовірности починаються вже з того, що події тривають то так, а то вже так і можуть навіть обернутися на свою протилежність. Тому для того, щоб виник і утвердився пересічний рівень, потрібно, щоб великих і виняткових величин було значно менше, ніж середніх, ба навіть щоб вони ніколи не з’являлись і щоб це стосувалося й величин непропорційно малих. І ті, й ті лишаються, в кращому чи в гіршому разі, величинами граничними, і то не лише в розрахунках, але й, як показує досвід, повсюди, де домінують близькі до випадковости обставини. І хай навіть такий досвід набуто у страхуванні від граду чи в складанні зведених таблиць смертности, проте малій імовірності граничних величин недвозначно відповідає те, що і в процесі історичного розвитку однобічні формоутворення й абсолютне здійснення надмірних вимог рідко витримували іспит часу. І якщо, з одного боку, це здається половинчастістю, то, з другого, це досить часто сприяло порятунку людства від заповзятливого ґенія не менше, ніж від глупства, охопленого жагою діяльности! Мимоволі уявлення про ймовірність Ульріх усе рішучіше переносив на духовні й історичні події, а механічне поняття пересічности переводив до сфери морального; і в такий спосіб він повернувся до тієї самої двобічности життя, з якої розпочав. Адже межі і зміни в ідеях та почуттях, їхня марність, загадковий і оманливий зв’язок між їхнім сенсом і здійсненням його протилежности — все це й таке інше міститься як внутрішній наслідок уже в самому припущенні, що те й те однаково можливе. А це припущення і є тим основним поняттям, з якого теорія ймовірности черпає свій зміст, і її визначенням випадковости; те, що воно, припущення, накладає свою печать і на хід світових подій, дає підстави, отже, зробити висновок, що цей хід тривав би не набагато інакше, ніж триває, якби від самого початку на все була тільки воля випадку.
Аґата поцікавилася, чи отаке зумисне, химерне прирівнювання перебігу речей до випадку не потьмарює істини й чи це — не романтичний песимізм.
— Аж ніяк ні! — заперечив Ульріх. — Ми почали з того, які марні всі сміливі сподівання, і нам здалося, що в цій їхній марності є підступна таємниця. Але тепер ми, порівнюючи цю марність із правилами ймовірности, оголошуємо ту таємницю — яку, іронічно обігравши знаменитий антонім, коротко можна назвати «продуктивною дисгармонією» світобудови, — вкрай невибагливою з тієї причини, що всупереч їй просто нічого не відбувається! Розвиток і далі триває сам собою, йому не накидають жодних законів, що регулювали б його духовний аспект; він немовби залежить від випадковости; і хоча при цьому не може постати й істинне, проте ця сама передумова все ж таки принаймні обґрунтовує ймовірне! Але воднораз ми, виходячи з імовірного, знаходимо пояснення у винятковій стабільності пересічного, надзвичайно небажане зростання якого відчувається повсюди. Отже, в цьому немає нічого романтичного й, можливо, навіть нічого такого, що потьмарювало б істину; це, мабуть, — хочемо ми чи ні, — радше така собі заповзятлива спроба!