7. Від Клариси надходить лист
Своєї адреси Ульріх нікому зі знайомих не давав, але Клариса довідалася її від Вальтера — цей пам’ятав ту адресу так само, як власне дитинство.
Вона писала:
«Мій любчику… мій боягузливий зайчику… мій чику!
Знаєш, що таке чик? Я ніяк не можу до цього докопатися. Вальтер, мабуть, слабунчик. (Склади «чик», «чику» були скрізь жирно підкреслені.)
Гадаєш, я приходила до тебе п’яна? Я не п’янію! (Чоловіки п’яніють швидше, ніж я. Дивовижа.)
Але я не пам’ятаю, що тобі казала; не можу пригадати. Боюся, ти забереш собі в голову щось таке, чого я не казала. Я того не казала.
Але це буде в листі — зараз! Насамперед: ти знаєш, як відкриваються сни. Іноді вві сні усвідомлюєш: ти тут уже була, з цією людиною вже колись розмовляла або… Це так, немовби віднаходиш власну пам’ять.
Я не зі сну знаю, що то було не вві сні!
(У снах я завела собі друзів.)
Чи ти взагалі ще пригадуєш, хто такий Моосбруґер? Я маю тобі дещо розповісти.
Його ім’я раптом спливло знов.
Три мелодійні склади.
Але музика — це омана. Я хочу сказати, коли вона сама собою. Музика сама собою — це естетство чи щось таке; життєва слабкість. Та коли музика поєднується з видінням, тоді мури починають хитатися, і з могили сьогодення встає життя прийдешніх. Я ті три мелодійні склади не лише чула — я їх і бачила. Вони спливли в пам’яті. Зненацька усвідомлюєш: там, де вони спливають, є ще щось! Я ж бо вже якось була написала твоєму графові листа про Моосбруґера. Хіба про таке забувають! Тепер я чую-бачу світ, де речі стоять, а люди ходять так само, як вони це робили завжди, але тепер — чутно й зримо. Я не можу змалювати цього досить виразно, бо з цього спливли тільки три склади. Чи ти мене розумієш? Можливо, заводити про це мову ще й зарано.
Я сказала Вальтерові: «Хочу познайомитися з Моосбруґером!»
А він питає: «А хто такий цей Моосбруґер?»
Я відповідаю: «Приятель Уло, вбивця».
Ми саме читали газету; було це вранці, й Вальтер мав уже йти на службу. Чи ти пригадуєш, якось ми всі втрьох читали разом газету? (У тебе нікудишня пам’ять, ти, звісно, не пригадуєш!) Отож розгортаю я ту частину газети, яку мені дав Вальтер, — одна рука ліворуч, друга праворуч. І раптом відчуваю тверде дерево, я прицвяхована до хреста. Питаю Вальтера: «Чи не було ще вчора в газеті чого-небудь про залізничну катастрофу в Ческе-Будейовице?»
«Було, — відповідає Вальтер. — А чому ти питаєш? Невеличка катастрофа, загинув один чоловік чи двоє».
Я по хвилі кажу: «Бо в Америці теж сталася катастрофа. А де та Пенсільванія?»
Він цього не знає. «В Америці», — каже.
Тоді я йому: «Машиністи ніколи не зіштовхують локомотиви зумисне!»
Вальтер зводить на мене очі. Бачу, він мене не розуміє. «Звичайно, ні», — каже.
Я питаю, коли до нас прийде Зиґмунд. Вальтер з певністю не знає.
Ти, звісно, сам знаєш: зумисне, зі злим наміром машиністи своїх потягів, звичайно, не зіштовхують; тоді чому ж вони це роблять? А я тобі скажу: у величезній мережі рейок, стрілок і світлофорів, що покриває цілу земну кулю, всі ми втрачаємо силу сумління. Адже якби ми були в змозі ще раз перевірити себе й ще раз згадати про своє покликання, то щоразу робили б те, що потрібно, й уникали б напасти. Напасть — це наша зупинка на передостанньому кроці!