Але говорити про це далі Ульріх не схотів і облишив цю, на перший погляд, вдячну тему, не вийшовши за межі вступу до неї… У нього було таке відчуття, немовби він докладно, але незграбно торкнувся чогось великого. Цим великим була глибока двозначність світу, яка полягала в тому, що він, схоже, іде і вперед, і назад, воднораз і приголомшуючи, й окрилюючи, а також у тому, що на духовну людину світ не може справляти іншого враження вже через те, що його історія — це історія людини не значної, а все ж таки вочевидь пересічної, чий розгублений і двозначний образ накладає на світ свій відбиток. Але цей глибокий і несподіваний, як сама ідея, висновок обтяжувала спроба надати знайомій суті пересічної людини, порівнюючи цю суть із суттю ймовірности, тло не цілком вивченої новизни. Основна думка й при такому порівнянні була, на перший погляд, проста: адже пересічне — це завжди й щось імовірне, і пересічна людина — це згусток усіляких імовірностей. Та Ульріх, порівнявши те, що сказав, з тим, що можна було б сказати ще, майже зневірився в доцільності говорити далі про те, що розпочав своїм протиставлянням імовірности й історії.
Аґата пустотливо-нерішуче сказала:
— Економка в захваті від лото й сподівається на виграш! Отож якщо я гідна зрозуміти тебе правильно, то завдання історії — лишати щораз пересічніший людський тип і закладати підвалини його життя, й на користь цього, мабуть, багато чого промовляє чи принаймні нашіптує. А для цього немає нічого простішого й надійнішого, як здатись на волю випадку, і нехай тоді всі події розподіляють і змішують його закони?
Ульріх кивнув головою:
— Тут діє правило: «Якби… то…» Якби людська історія взагалі мала завдання і воно полягало саме в цьому, то вона не могла б бути краща, ніж є, і досягала б мети вже тим дивним чином, що ніякої мети не мала б!
Аґата засміялася:
— І тому ти заявляєш, нібито низька стеля, під якою живуть люди, має виконувати «небезкорисне» завдання?
— Завдання вкрай необхідне — сприяти пересічному рівню! — підтвердив Ульріх. — З цією метою стеля дбає про те, щоб ніяке почуття й ніяка воля ніколи не виростали до неба!
— Краще нехай би вже було навпаки! — сказала Аґата. — Тоді вуха мої не стомилися б слухати доти, доки я не почула б усього!
Така розмова, як ця — про ґенія, посередність і ймовірність, — Аґаті здавалася змарнованим часом, тому що давала роботу лише розуму й не зачіпала душі. Не зовсім так сприймав це Ульріх, хоч і був щиро невдоволений тим, що сказав. У всьому цьому не було нічого певного, крім одного: коли що-небудь — гра випадку, то результат демонструє такий самий розподіл виграшних і програшних білетів, як і саме життя. Але з того, що друга частина такого умовного речення правдива, зовсім не випливає, що правдива й перша! Зворотне відношення, щоб бути вірогідним, потребувало порівняння точнішого, яке лише й давало б змогу перенести поняття ймовірности на історичні й духовні події і протиставити один одному два такі різні кругогляди. А бажання робити це тепер Ульріх не мав; та що виразніше він усвідомлював свій недогляд, то глибше переконувавсь у тому, якого важливого завдання торкнувся. Не тільки чимраз більший вплив духовно розбещених мас, внаслідок якого людство стає дедалі пересічнішим, надає ваги будь-якому питанню про структуру пересічного, але й з інших причин, зокрема й загального та духовного походження, основне питання — в чому ж суть імовірного — все більше, здається, прагне посісти місце питання про суть істини, хоча спочатку це питання було лише підручним засобом для розв’язання окремих завдань.
Усе це можна було передати й словами, що «ймовірна людина» і «ймовірне життя» помалу вже посідають місце «істинної» людини й «істинного» життя, які нібито виявилися всього-на-всього вигадкою й симуляцією; саме на щось таке Ульріх уже й натякнув був, сказавши, що це питання — не що інше, як наслідок безтурботного розвитку. Сенс усіх таких зауважень вочевидь іще не цілком розумів і він сам, але саме ця вада наділяла їх властивістю осявати, наче сполохами блискавиці, широкі простори, і він знав таку безліч прикладів сучасного життя й сучасного мислення, до яких вони пасували, що відчував пекучу потребу обернути їхнє поняття, основане на емоціях, на яке-небудь чіткіше. Тож не відпала й необхідність продовжити розмову, і він поклав усе ж таки неодмінно повернутися до неї, щойно трапиться зручніша нагода.
Він не стримався й від подиву аж усміхнувсь, усвідомивши, що цей намір уже спонукає його, хоч сам він того й не бажає, розповісти Аґаті про що-небудь давнє, таке, про що він колись, у хвилини тривог і сумнівів, казав: «У світі не стається нічого нового». Це був світ неспокою, позбавлений сенсу, світ, що тече собі, мов струмок, крізь пісок, не порослий зеленню; тепер Ульріх назвав його «світом імовірної людини». Зі свіжою цікавістю спостерігав він за людськими потоками, берегами яких вони з Аґатою простували і які своїми пристрастями, звичками й чужими радощами відвертали їхню увагу від них самих. Це був світ отих пристрастей і радощів, а не світ іще ілюзорних можливостей! Тому це був і світ перешкод, який ставить у рамки навіть найнестримніші почуття, — світ середнього життєвого стану. Уперше не просто емоційно, а так, немовби очікуєш чого-небудь насправді, він подумав про те, що різницю, яка не дає світському почуттю в одному випадку вгамуватися й надовго реалізуватись, а в іншому — по-світському розвиватися, посуватись уперед, — цю різницю можна пояснити, мабуть, двома докорінно відмінними станами або видами цього почуття.