51. Кохати не просто
Зручна поза й спокійне, ненабридливо ніжне сонячне світло сприяли таким розмовам; а заходили вони здебільшого поміж двома шезлонґами, що стояли не стільки в затишку й у затінку під будинком, скільки на затіненому світлі, яке лилося з парку й свободу якого обмежували по-вранішньому ще свіжі стіни. Не слід, однак, гадати, нібито шезлонґи стояли там тому, що брат із сестрою через марність своїх взаємин (у звичайному сенсі марні вони були вже тепер, а у високому ще, мабуть, загрожували такими стати) мали намір на шопенгауерсько-індійський манір обмінятися думками з приводу облудної суті кохання й аналізом захиститися від його дурманної спокуси продовжувати життя; ні, вибирати напівтіні, бути обережними й стримувати свою цікавість їх спонукало щось інше, й пояснити його простіше. Сама тема розмов була така, що в безмежному досвіді, завдяки якому поняття кохання лише й стає зрозумілим, можна було вгадати найрізноманітніші шляхи, котрі ведуть від запитання до запитання. І двоє таких запитань — як любити свого ближнього, котрого не знаєш, і як — самого себе, кого знаєш іще менше, — викликали зацікавлення і привели до запитання, що охоплювало ті обоє: як любити взагалі? Або, інакше кажучи: що таке любов «насправді»? На перший погляд, це запитання може видатися трохи замудрим, а для закоханої пари воно, власне, навіть заскладне. Але в ньому, досить лише поширити його на мільйони закоханих пар і на їхню неоднаковість, можна помітити й щось божевільне.
Ті мільйони неоднакові не лише своїми суто особистими властивостями (чим вони можуть пишатися), але й тим, як поводяться, хто об’єкт їхнього почуття і які між ними стосунки. Іноді говорити про закохані пари не можна взагалі, зате все ж таки можна говорити про кохання; іноді можна говорити про закохані пари, але не про кохання, і частіше так і буває. А загалом це слово охоплює стільки ж суперечностей, скільки недільний день у провінційному містечку, де селянські парубки о десятій ранку вирушають до меси, об одинадцятій завертають до дому розпусти десь у невеличкому провулку, а о дванадцятій приходять до шинку на головному майдані випити й перекусити. Чи варто досліджувати таке слово зусібіч? Але люди, послуговуючись ним, чинять без тямку, так ніби за всіх відмінностей вбачають у ньому щось спільне…
Це — як море й калюжа: любити тростинку або честь, і нікому не вдарило б у голову забувати про різницю, якби не звичка робити це день при дні. Інші різновиди такого, як море й калюжа, і все ж того самого, можна назвати словами, сказавши: любити чарку, тютюн і ще гірші отрути. Шпинат і прогулянки на свіжому повітрі. Спорт чи розум. Правду. Жінку, дитину, собаку. Ті, хто про це розмовляв, додали: Бога. Красу, батьківщину і гроші. Природу, товариша, роботу й життя. Свободу. Успіх, владу, справедливість чи просто доброчесність. Усе це люблять; одне слово, з любов’ю пов’язують майже стільки ж речей, скільки є видів прагнень і мовних зворотів. Але що всі любові об’єднує і що різнить?
Доречно, мабуть, згадати слова з коренем «вил». Є дво — і тризубі вила, є гнойові вила, є вилка у стрільбі з гармат, є розвилина на дереві, розвилка на дорозі тощо; і всі ці слова мають одну спільну ознаку — «вилкість». Це — вирішальне враження від надзвичайно різних речей, які так називаються: їхня вилкоподібна форма, їхня вилкість. Якщо відштовхуватись від неї, то виявляється, що всі ці речі підпадають під те саме поняття; якщо виходити з первісного враження від «вилкости», то виявляється, що його наповнюють і доповнюють враження від різноманітних, цілком певних видів вил і вилок. Спільна в них, отже, форма, загальний вигляд, а відмінність полягає насамперед у тих різноманітних формах, яких вони можуть прибирати, а відтак і в предметах, що мають таку форму, у їхньому матеріалі, призначенні й т. ін. Та коли будь-які вила чи вилки можна порівнювати безпосередньо з будь-якими іншими вилами чи вилками й сприймати їх чуттєво, нехай навіть вони будуть лише у крейдяному малюнку чи в нашій уяві, то не так стоїть справа з різноманітними образами кохання; й увесь сенс цього прикладу зводиться до запитання, чи нема й тут, у всіх випадках, позаяк усі вила й вилки вилкоподібні, якої-небудь головної ознаки — чогось любовного, чи з категорії любови, чи такого, що нагадує любов. Але кохання — не предмет чуттєвого пізнання, його не сприймеш ні зором, ні яким-небудь іншим чуттям, воно — таке саме явище морального штибу, як і вмисне вбивство, справедливість чи зневага; а це, з-поміж усього іншого, означає, що можна вибудувати вельми звивистий, закріплений на різноманітних опорах ланцюг порівнянь між прикладами кохання, найвіддаленіші з яких бувають анітрохи, аж до діаметральної протилежности, не схожі один на одного й усе ж таки пов’язані між собою якимсь лише їм притаманним зв’язком. Виходить, ведучи мову про кохання, можна дійти навіть до ненависти; й усе ж таки причина цьому — не ота «амбівалентність», на яку так часто посилаються, не роздвоєність почуттів, а навпаки, саме абсолютна цілісність життя.