І все ж розмова, що вже зав’язувалася, могла продовжитись і з такого слова. Бо навіть якщо не закликати на допомогу вила, вилки й такі інші невинні речі, освічена бесіда нині здатна хутко перетерти на зубах суть і природу кохання, висловлюючись при цьому так захопливо, немовби ця природна суть криється в усіх виявах кохання, як ота «вилкість» — у гнойових вилах чи в розвилині на дереві. У такому разі кажуть (і Ульріха з Аґатою також могла підштовхнути до цього загальна звичка), що головне в усьому, пов’язаному з коханням, — лібідо, або кажуть, що це — еротика. Кожне з цих двох слів має свою, відмінну від другої історію, а проте ці історії, надто з огляду на сучасність, все ж таки можна порівнювати. Річ у тім, що коли психоаналіз (адже доба, яка ніколи не опускається в духовні глибини, любить почути, що вона має глибинну психологію) почав перетворюватися на буденну філософію, внісши авантюризм у міщанський побут, то й усе на світі заходилися пояснювати, посилаючись на лібідо, внаслідок чого тепер про це ключове й навіть схоже на відмичку поняття можна сказати все що завгодно, й не можна нічого сказати до пуття. І точнісінько те саме стосується й еротики; тільки в тих, хто глибоко переконано пов’язував з нею всі фізичні й психологічні зв’язки на світі, з власною еротикою було так уже від самого початку. Марна річ намагатися перекласти «лібідо» як «потяг і хтивість», тобто як сексуальне чи пресексуальне, а «еротика» — як «духовна, навіть надчуттєва ніжність»; до такого перекладу довелося б прикласти спеціальний історичний аналіз. Необізнаність робить таку нудну роботу приємною. І саме це й стало передумовою того, що розмова поміж двома шезлонґами не потекла заздалегідь визначеним руслом — куди спокійнішою і привабливішою їй видалася манера просто перелічувати якомога більше прикладів того, що називають коханням, і невимушено вмисне нагромаджувати їх, мов у якій-небудь грі, не гребуючи навіть геть безглуздими.
І вони, спокійно теревенячи, поділяли приклади, що спадали їм на думку, на всілякі групи й за всілякими ознаками — залежно від почуття, від предмета, на який воно спрямоване, й від форми, в яку воно виливається. Корисно було також спершу розглянути ту чи іншу поведінку й подивитись, чи заслуговує вона більшою чи меншою мірою у прямому або в переносному значенні своєї назви. Так зусібіч нагромаджувався різноманітний матеріал.
Та насамперед мова мимоволі зайшла про почуття; адже вся суть кохання, здавалося б, у почуванні. Тим глибше може вразити відповідь, що в коханні чого-чого, а почуття — найменше. Для незайманої недосвідчености воно — мов цукор і зубний біль: не зовсім, либонь, таке солодке й не зовсім таке болісне, але воднораз докучливе, мов ґедзі, що обсідають худобину. Можливо, не кожному, хто сам страждає від мук кохання, це порівняння видасться зразковим; проте й звичайний опис кохання, по суті, мало чим відрізняється від такого порівняння: тривоги і страхи, туга, щем і невиразні бажання! Нічого певнішого сказати про цей стан споконвіку ще нікому, здається, не щастило. Але така невиразність почуттів властива не лише коханню. Незалежно від того, щаслива людина чи сумна, пізнає вона теж не так категорично й прямолінійно, як відрізняє гладеньке від шерехатого; та й решту почуттів не дуже легко розпізнати шляхом суто чуттєвим, сказати б, на дотик. Тим-то вже за такого повороту в розмові слід було зробити зауваження, яке могли б гідно його доповнити, а саме про неоднакові задатки й розвиток почуттів. Такі слова Ульріх сказав, перше ніж зробити своє зауваження; а міг би й сказати: задатки, розвиток і зміцнення.
Бо своє зауваження він почав зі звичайного, відомого з досвіду факту, що будь-яке почуття приносить із собою переконливу впевненість у ньому (і це становить, очевидно, невіддільну рису його суті), й додав, що з таких самих загальних причин слід припустити: вже в цій суті немалою мірою закладена й відмінність почуттів. Це підтверджують, мовляв, і його (приклади). Любов до товариша має інше походження й інші головні риси, ніж кохання до дівчини, кохання до жінки вже змарнілої — інші, ніж кохання до жінки священно неприступної; і вже зовсім докорінно різняться між собою почуття, котрі відходять одне від одного ще далі; це, щоб тему кохання вже не полишати, — саме кохання, пієтет, похітливість, послух та всілякі різновиди кохання й відрази. Якщо взяти до уваги обоє цих припущень, то почуття, виходить, від початку до кінця мають бути міцні й прозорі, як кристали. Й усе ж таки нема такого почуття, щоб воно було беззастережно тим, чим здається; і певности щодо цього не дає ні самоаналіз, ні поведінка, яку викликає почуття. Ця відмінність між самовпевненістю й непевністю почуттів, безперечно, не маленька. Та якщо розглядати процес виникнення почуття у зв’язку з психологічними й соціальними причинами цього виникнення, то такий зв’язок стає цілком зрозумілим. Причини ці зумовлюють — і то в загальних рисах — сказати б, лише різновид почуття, не визначаючи його в деталях; адже кожному інстинкту й кожній життєвій ситуації, яка цьому інстинктові надає руху, відповідає цілий букет почуттів, які можуть їх задовольнити. І те, що бачимо на початку, можна назвати, звичайно, суттю почуття, яке перебуває ще поміж буттям і небуттям; та якщо надумаєш цю суть описати, то, хоч би там як вона була влаштована, про неї не скажеш нічого влучнішого, ніж те, що вона — щось таке, що в процесі свого розвитку й залежно від багатьох супутніх обставин чи від їхньої відсутности виросте в те почуття, яке й мало з нього вийти. Отже, будь-яке почуття має, крім своїх первісних задатків, ще й долю; а що його подальший розвиток уже й геть залежить від супутніх умов, то нема почуття, яке вже від початку вочевидь було б самим собою, і нема, либонь, навіть такого, яке безсумнівно було б суто почуттям і нічим іншим. Інакше кажучи, з цієї взаємодії задатків і розвитку випливає, що у сфері почуттів домінують не абсолютна наявність і однозначне здійснення, а поступне наближення й приблизне здійснення. І це стосується десь усього, що прагне осягти почуття.