Так Ульріх завершив своє зауваження, що містило приблизно ці пояснення й у цій послідовності. Навряд чи так коротко й так перебільшено, як твердження, нібито самого почуття в коханні — найменше, можна було сказати, отже, й про те, що кохання, оскільки воно — почуття, годі розпізнати за почуттям. Це, до речі, проливало трохи світла на питання, чому кохання він назвав моральною подією. А три іменники — задатки, розвиток і зміцнення — були ті головні вузли, які зв’язували систематизоване розуміння феномена почуттів, принаймні — з певної принципової позиції, на яку Ульріх досить охоче ставав, коли йому потрібне було таке пояснення. Та позаяк докладний розгляд усього цього породив би ще більші претензії і міг би привести до ще глибшого менторства, ніж Ульріх готовий був узяти на себе, то далі в розпочатому він не пішов.
Їхня розмова потекла двома руслами. Якщо судити з того, що про неї вже сказано, то тепер мала б настати черга предмета кохання й дій, які воно на нього спрямовує, щоб, спираючись на них, визначити, до чого приводить надзвичайно нерівний його феномен; і щоб нарешті довідатися, що ж воно «за суттю своєю» таке — кохання. Тим-то й мова про роль дій у визначенні почуття заходила навіть у зв’язку з його зародженням, а вже до його подальшої долі вона мала повернутися й поготів. Однак Агата поставила ще одне запитання; річ у тім, припустила вона, — а сестра мала підстави якщо й не підозрювати, то принаймні боятися такої підозри, — що вибране братом пояснення стосується лише неглибокого почуття або досвіду, який про глибокі почуття не хоче нічого знати.
Ульріх відповів:
— Аж ніяк! Адже саме надзвичайно глибоке почуття часто й не має в собі аж такої певности. Вкрай перелякана людина, замість захищатися чи втікати, виявляється паралізованою або вчиняє крик. До безмежного щастя нерідко домішується якийсь своєрідний біль. Навіть надто велике завзяття, кажуть, «лише шкодить». І взагалі, можна стверджувати, що почуття у хвилини особливо гострих почувань, як у хвилини затемнення, бліднуть і вмирають. Можливо, весь відомий нам світ почуттів пристосований лише для середнього рівня життя, а на вищих його рівнях припиняє своє існування, так само як і починається він не на найнижчих рівнях.
Непрямим чином це стосується й того, з чим стикаєшся, коли спостерігаєш за власними почуттями, надто коли розглядаєш їх «крізь лупу». Вони втрачають тоді свою виразність, і розрізняти їх важко. Але виразністю сили, яку почуття в такому разі втрачають, вони мали б хоч певною мірою відшкодовувати виразністю уваги до них; та навіть цього вони й не роблять… Так відповідав Ульріх, і це порівнювання згасання почуттів у процесі самоспоглядання й на вищих рівнях їхнього вияву не було випадкове. Бо те й те — це стани, коли дії припиняються або наштовхуються на перешкоду, а позаяк зв’язок між «відчувати» й «діяти» такий тісний, що багато хто вважає його єдністю, то обидва приклади доповнюють один одного не просто так.