Звичайно, годі сподіватися, що Вальтер збагне це відразу. Гадаю, мені пощастить здобутися на цю величезну силу сумління, а тоді мені довелося заплющити очі, щоб Вальтер не помітив у них блискавки.
З усіх цих причин вважаю за свій обов’язок познайомитися з Моосбруґером.
Ти знаєш, мій брат Зиґмунд — лікар. Він мені допоможе.
Я на нього чекала.
У неділю він до нас прийшов.
Коли Зиґмунда з ким-небудь знайомлять, він каже: «Але я ані… ані музикальний». Це він так жартує. Бо, оскільки його звати Зиґмунд, не хоче, щоб люди гадали, нібито він — юдей чи дуже музикальний. Його зачали у ваґнерівському захваті. Витягти з нього розумну відповідь — куди там! Я його вмовляла, переконувала, а він лише бурмотів якісь нісенітниці. То запустить камінцем у пташку, то заходиться палицею гребтись у снігу. Хотів навіть розчистити лопатою стежку. Він частенько приходить до нас попрацювати, бо не любить, як сам каже, лишатися з дружиною та дітьми вдома. Просто дивно, що він тобі ніколи не траплявся. «Ви маєте fleurs du mal[1] і город!» — каже. Я й за вуха його тягала, й під бік штурхала — не помагало ніщо.
Потому ми пішли в будинок до Вальтера, який, звичайно ж, сидів за роялем; піджака Зиґмунд ніс під пахвою, бо руки в нього були по самі лікті брудні-бруднющі.
«Зиґмунде, — звертаюсь я до нього при Вальтерові, — коли ти розумієш музичну п’єсу?»
Він шкірить зуби й відповідає: «Та ніколи».
«Коли сам програєш її в душі, — веду я далі. — Коли ти розумієш людину? Коли сам програєш її в душі. Програвати! Це — велика таїна, Ульріху! Ти маєш бути, як та людина, але щоб не ти ввійшов у неї, а щоб вона ввійшла в тебе. Ми рятуємо, виводячи назовні. Це — міцна форма! Ми беремо участь у людських вчинках, але ми їх наповнюємо й підносимося над ними.
Даруй, що я так багато про це пишу. Але потяги зіштовхуються через те, що сумління не робить останнього кроку. Світи не спливають, якщо їх не витягувати. Але детальніше про це — іншим разом. Обов’язок геніальної людини — нападати! Для цього вона має страшну силу! Одначе Зиґмунд, отой боягуз, зиркнув на годинника й нагадав про вечерю, тому що йому пора було додому. Розумієш, Зиґмунд завше тримається посередині між пихатістю досвідченого лікаря, який не надто високої думки про можливості своєї професії, й пихатістю сучасної людини, яка за межами інтелектуальної традиції вже знов повернулася до гігієни простоти й роботи в садку. Але Вальтер як закричить: «Господи, і навіщо молоти такі дурниці?! Що вам від отого Моосбруґера, власне, треба?!» І це помогло.
Бо Зиґмунд нарешті сказав: «Він — або психічнохворий, або злочинець, що правда, то правда. Але що робити, коли Клариса забрала собі в голову, нібито вона може його виправити? Я лікар, а теж не можу заборонити лікарняному священикові забирати собі в голову те саме! Вона каже: «Урятувати»? То чом би їй того чоловіка бодай не побачити?!»
Він почистив щіткою штани, прибрав спокійного вигляду й помив руки; за вечерею ми потім про все й домовилися.
І ми вже побували в доктора Фріденталя — це один знайомий його колега. Зиґмунд відверто сказав, що бере на себе відповідальність за те, щоб під яким-небудь вигаданим приводом провести мене до в’язниці. «Ти, — сказав він, — будеш письменницею, яка нібито хоче поглянути на того Моосбруґера».
Але то була помилка, бо на таке відверте прохання доктор Фріденталь міг відповісти лише відмовою. «Якби ви були Сельма Лаґерлеф, ваш візит викликав би в мене захват, хоч я, певна річ, у захваті й так, але тут визнають інтереси, на жаль, лише наукові!»
Це просто чудесно, коли тебе мають за письменницю. Я суворо поглянула йому в очі й сказала: «У цьому випадку я — більше, ніж сама Лаґерлеф, тому що мені це потрібно не для якихось там досліджень!»
Тоді він зводить на мене погляд та й каже: «Зарадити вам може тільки одне, це — звернутися до шефа клініки з рекомендацією від вашої дипломатичної місії». Він прийняв мене за чужоземну письменницю й не втямив, що я — Зиґмундова сестра.
Зрештою ми зійшлися на тому, що я побачуся з Моосбруґером не як із хворим, а як із в’язнем. Зиґмунд роздобуде мені рекомендацію від якого-небудь добродійного товариства й дозвіл земельного суду. Уже згодом Зиґмунд сказав мені, що доктор Фріденталь вважає психіатрію наполовину мистецтвом, наполовину наукою, й назвав його директором демонського цирку. Але мені це сподобалося.