Та чого Ульріх уникав, то це — згадувати саме про те, що обоє вони знали з власного досвіду: що з найвищим рівнем любовного почуття справді може бути пов’язаний стан розумового згасання й фізичної безпорадности. Тому Ульріх досить свавільно відвернув розмову від значення, яке для почуттів мають дії, — відвернув, немовби з наміром знов торкнутися поділу кохання на групи залежно від його предмета. На перший погляд, ця трохи химерна можливість і справді краще відповідала потребі дати лад чомусь багатозначному. Адже якщо, почнімо з прикладу, любов до Бога позначати тим самим словом, що й любов до риболовлі, — це святотатство, то річ тут, безперечно, у відмінності того, на що любов спрямована; і так само можна робити висновки про значення предмета, беручи й інші приклади. Виходить, величезних відмінностей любовному ставленню до чого-небудь надає не так сама любов, як щось інше. Так, є предмети, які любов оздоровлюють і збагачують; а є й інші, котрі її збіднюють і роблять хворобливою, неначе це залежить лише від них. Є предмети, які, щоб любов виявила всю свою своєрідність і силу, мають на неї відповісти; а є предмети, у випадку з якими така вимога була б уже заздалегідь позбавлена сенсу. Саме цим, поза всяким сумнівом, відрізняється ставлення до живих істот від ставлення до істот неживих; але навіть предмет, позбавлений душі, — справжній партнер любови, і його властивості впливають на її властивості.
Що нерівноцінніший цей партнер, то викривленішою, щоб не сказати спотворенішою пристрастю, стає сама любов.
— Порівняй здорове кохання двох молодих людей одне до одного, — закликав сестру Ульріх, — і кумедно гіпертрофовану любов самотньої людини до собаки, кішки чи пташеняти. Поглянь, як пристрасть між чоловіком і жінкою згасає або починає надокучати, мов жебрак, якому не подають милостиню, коли на цю пристрасть не відповідають взаємністю або відповідають не повною мірою. Не забувай також, що коли союз нерівний, як це буває між батьками-матерями й дітьми або між господарем і слугою, між чоловіком і предметом його шанолюбства чи його розбещености, взаємність у любові — це щось украй ненадійне й просто-таки згубне. Повсюди, де недостатньо регулюється природний обмін між станом і партнером любови, вона відмирає, як нездорова тканина в тілі!
Ця думка приваблювала його, здавалося, чимось особливим. Ульріх ладен був спинитися на ній докладніше й навести численні приклади; та поки ще він обмірковував їх, щось інше, чого він не мав на увазі, але що, мов занесені з поля пахощі, оживило замислений шлях очікуванням, — щось інше майже помилково, здавалося, перевело його думки на те, що в малярстві терміном однієї з чужих мов називають nature morte, натюрморт, а по-німецькому — Stilleben, тобто «тихе життя».
— Це досить смішно, що людина цінує добре намальованого омара, — несподівано повів далі Ульріх, — або лискуче, мов дзеркало, виноградне гроно, або підвішеного за лапи зайця, поблизу якого щоразу виявляється ще й фазан; адже людський апетит уже сам собою смішний, а намальований апетит — ще смішніший, аніж природний.
І обоє мали відчуття, що таке продовження розмови пов’язане з їхньою темою глибше, ніж здавалося на перший погляд, і стосувалося того, чого вони не схотіли казати про самих себе.
Адже у справжніх натюрмортах — у речах, тваринах, рослинах, краєвидах і людських тілах, вигнаних до сфери мистецтва, — виказує себе щось інше, ніж вони демонструють, а саме таємничий демонізм мальованого життя. З-поміж таких картин є й знамениті, тож обоє знали, що на них зображено насправді; та краще вести мову не про певні картини, а про який-небудь їхній різновид, котрий, до того ж, не становить і школи, а постає безсистемно, з веління всесвіту. Аґата поцікавилася, за якою ознакою можна впізнати школу. Ульріх усміхнувся й, вочевидь не бажаючи називати яку-небудь вирішальну прикмету, неквапно, але без вагань промовив:
— Невиразне, безкінечне, хвилююче відлуння!
І Аґата його зрозуміла. Таке відчуття, ніби ти — на морському березі. Дзижчать комахи. Легіт приносить з лугів сотні запахів. Заклопотано блукають удвох думка й почуття. Але перед очима — німа морська пустеля, яка не відгукується, й усе, що має значення на березі, губиться в одноманітному русі безкрайого видовища. Аґаті спало на думку, що всі справжні натюрморти («тихі життя») можуть навіювати цей щасливий, невситимий смуток. Що довше на них задивляєшся, то стає очевидніше: зображені на них предмети немовби лежать на строкатому березі життя, і в очах у них застигло щось небачено-дивовижне, а мову їм відібрало.