Цього разу Ульріх відповів іншими словами:
— По суті, всі натюрморти показують світ на шостий день після його сотворіння, коли Бог і світ були ще сам на сам, без людини! — І, помітивши в очах усміхненої сестри запитання, додав: — Суто по-людському вони викликають, мабуть, ревнощі, таємничу цікавість і журбу!
Це був «експромт» і навіть не найгірший; Ульріх подумав про це невдоволено, бо не любив таких несподіваних думок, котрі нагадували обточені на токарному верстаті й нашвидкуруч позолочені кулі. Але не спробував він і поправитись, та й сестра нічого не перепитала. Бо досить відверто висловитись про жахливе мистецтво натюрморту, цього «тихого життя», обом не давала його дивна подібність до їхнього власного життя.
Ця подібність відігравала в ньому велику роль. Нема потреби докладно повторювати все, що сягало своїм корінням у спільні спогади дитинства, а після їхньої зустрічі знов прокинулося й відтоді всім враженням і більшості розмов надавало якогось дивного відтінку, але не можна змовчати й про те, що в усьому цьому завжди відчувався своєрідний дурманний подих отого «мертвого життя». Тому вони мимоволі, не маючи на оці нічого певного, чим можна було б керуватися, звертали свою допитливість до всього, що могло бути спорідненим із суттю натюрморту; тож і виник такий чи приблизно такий діалог, який, мов коловорот, ще раз напружив і наново прокрутив подальшу їхню розмову.
Людина, змушена благати про щось перед незворушним образом, який ніколи не дає відповіді, — така людина поринає в дурман розпачу, аґресії або приниження. Але як же зворушливо й невимовно прекрасніше впасти навколішки перед застиглим образом, в якому життя згасло кілька годин тому, лишивши на ньому відблиск, як його лишає призахідне сонце!
Цей другий приклад — досить банальний відбиток почуття, якщо так можна назвати що-небудь узагалі! Світ веде мову про священність і гідність смерти; сотні, якщо не тисячі, років лунає поетичний мотив коханої в домовині; з ним споріднена ціла поезія смерти, поезія надзвичайно лірична. У цьому є, мабуть, якесь хлоп’яцтво. Хто уявляє собі, що смерть дарує йому найшляхетні-шу з коханих? Той, у кого нема мужности чи змоги мати живу!
Від цього поетичного хлоп’яцтва недалеко до жахів заклинання духів померлих; ще один шлях веде до мерзот справжньої некрофілії; третій, мабуть, — до патологічних протилежностей: ексгібіціонізму й насильства.
Порівняння ці, можливо, дивні й навіть вельми несмаковиті. Та якщо на це не зважати й поглянути на ці порівняння, сказати б, із медично-психологічного боку, то виявиться, що всі вони мають одне спільне: неможливість, нездатність, брак природної мужности або мужности жити природним життям.
З них можна також зробити висновок (коли вже задля цього вдаватися до ризикованих порівнянь), що мовчання, немічність чи будь-який інший ґандж партнера може призвести до навіженства душі.
Одне слово, загалом усе ж таки повторюється те, про що вже сказано: нерівноцінний партнер викривлює кохання; треба лишень додати, що вибрати такого партнера нерідко взагалі змушує саме викривлене почуття. І навпаки, партнер, який відповідає взаємністю, живий, активний, — такий партнер дає лад почуттям і визначає їх, а без нього вони звиродніють і обертаються на облуду.
А натюрморт? Хіба його дивовижна чарівливість — також не облуда? Чи мало не некрофілія неземного походження?
А проте така облуда помітна й у поглядах щасливо закоханих як вияв для них чогось найвищого. Вони задивляються одне одному в очі, не можуть одне від одного відірватись і чахнуть у бездонному й тягучому, як ґума, почутті!
Приблизно так, отже, почався їхній діалог; але в цьому місці нитка його, перше ніж потягтися далі, по суті, зависла, і то досить надовго. Вони справді поглянули одне на одного, й через це між ними запала мовчанка.
Та якщо потрібне зауваження, яке пояснило б цю ситуацію і взагалі ще раз виправдало б такі розмови й передало б їхній сенс, то можна, мабуть, сказати, що цієї хвилини Ульріх, як можна здогадатися, просто позбавив слова одну несподівану думку, а саме: що кохати зовсім не так просто, як намагається запевнити нас природа, довіряючи знаряддя для цього першому-ліпшому дилетантові з-поміж своїх творінь.
52. Подих літнього дня
Тим часом сонце підбилося вище; Ульріх з Аґатою покинули шезлонґи, мов човни на березі, у неглибокому затінку під будинком і лежали тепер на траві в парку, глибоко на дні цього літнього дня. Вони перейшли сюди вже досить давно, і, хоч обстановка довкола була інша, їхня свідомість цю переміну, по суті, не сприйняла. Не помітили вони, власне, й того, що їхня розмова стихла; вона просто зависла, навіть не лишивши по собі враження, ніби урвалася.