Говорила вона зумисне повільно, але потім заквапилася й завершила збентежено. Однак Ульріх досить виразно пригадав, що він того разу, очевидно, сказав, і проковтнув клубок, так ніби в роті йому зібралося щось дуже гаряче; і спробував усміхнутись. Потому відповів:
— Якщо я справді мав на увазі саме це, то тепер мушу висловитись, навпаки, дуже скромно! Обидва ці різновиди пристрасного буття я — просто за одним відомим взірцем — назву так: один — смаковитий, а другий, як протилежність йому, — несмаковитий, незалежно від того, як це звучить — гарно чи погано. Адже в кожній людині сидить голод, і він поводиться, як хижак. Але, крім голоду, є в людині й щось таке, що не знає жадібности й переситу, і дозріває воно ніжно, як виноград на осінньому сонці. І навіть у кожному з наших почуттів є те й те.
— Тобто, крім тваринних задатків, просто-таки рослинні, а то й узагалі веґетаріанські?
У цьому Аґатиному запитанні відчувалася втіха й кепкування.
— Майже! — відповів Ульріх. — Можливо, тваринне й рослинне в людині, якщо їх розглядати як головну протилежність пристрасних потягів, — це навіть глибоченне джерело для філософа! Та хіба ж я хочу ним бути?! Зухвальства мені не бракує лише на те, що я вже сказав, і то саме наприкінці: що взірець, а може, й корінь обох різновидів пристрасного буття є вже в кожному почутті. У кожному почутті можна виявити ці дві грані, — провадив він.
Але далі Ульріх, на диво, повів мову лише про той різновид буття, котрий називав «смаковитим». Цей різновид прагне дії, руху, насолоди. Завдяки йому почуття обертається на витвір або й на ідею, переконання чи розчарування. Усе це — форми його розрядки, хоч вони можуть бути й формами його перезарядки й подальшого зміцнення. Адже в такий спосіб почуття зазнає змін, притуплюється, переходить у свій результат і знаходить у ньому свій кінець; або замикається в ньому, перетворюючи свою живу силу на акумульовану, яка згодом повертає йому живу, а принагідно — і з підсумованим відсотком.
— І хіба завдяки цьому не стає зрозумілим уже хоч би те, що жива активність нашого земного почуття і його тлінність, з приводу якої ти так солодко зітхнула, для нас не становлять великої різниці, навіть якщо вона й глибока? — завершив наразі він свою відповідь.
— Маєш рацію, поза всяким сумнівом! — погодилась Агата.
— Боже милий, усе, що творять почуття, їхні земні багатства, оці бажання й радощі, вчинки і зради — просто лише через те, що вони спонукають! — разом з усім, про що довідуєшся й забуваєш, про що думаєш, мрієш і все ж таки знов забуваєш… Скільки ж бо в цьому краси — як у дереві, обліпленому яблуками найрізноманітніших кольорів! Але яке ж бо все й безформне та одноманітне — як те, що з року в рік однаково наливається й опадає!
Ульріх кивав головою, слухаючи цю сестрину відповідь, що пашіла запалом і покірністю долі.
— Усіма своїми творіннями й красотами, всіляким прогресом, але й усіма тривогами, а зрештою й усім своїм безглуздим коловоротом світ завдячує «смаковитій» частині почуттів, — підтвердив він. — До речі, чи ти знаєш, що під оцим «смаковитим» мають на увазі просто ту частку в кожному нашому почутті, яку посідають вроджені інстинкти? Отож, — додав він, — цим ми сказали, що саме інстинктам світ завдячує красою й прогресом.
— І своїми туманними тривогами, — докинула Агата.
— Зазвичай саме так і кажуть. Тому мені здається, що нам не варто випускати з уваги інше! Адже це принаймні несподівано, що своїм прогресом людина має завдячувати тому, що властиве, по суті, стадії тваринного розвитку! — Ульріх усміхнувся. Тепер він також звівся на лікоть і цілком обернувся до сестри, немовби надумав її просвітити; однак говорив він і далі стримано, як людина, котра, старанно добираючи слів, хоче спершу наставити саму себе. — В основі активних почуттів людини, — промовив він, — і ти справедливо казала тут про тваринні задатки, — лежать, безперечно, ті самі кілька інстинктів, які вже має тварина. Коли йдеться про головні почуття, то тут усе цілком зрозуміло: адже в голоді, гніві, радощах, упертості чи в коханні навряд чи яка-небудь психологічна запона приховає голе бажання!…
Здавалося, він говоритиме так і далі. Та хоч ця розмова — вона виникла з мрій на природі, з картини опалого цвіту, яка полишила в душі якийсь дивний, непримітно-одноманітний слід, — жодним словом не відвертала уваги від питання, вирішального для долі брата й сестри, а навпаки, від першого до останнього слова перебувала під впливом цього символу, якоїсь сповненої загадкового сенсу «події, в якій нічого не сподіялось», і точилася в атмосфері м’якої пригнічености, — хоч усе це так і було, наприкінці розмова все ж привела до протилежности такої головної ідеї і її емоційного відтінку, й це сталося тоді, коли Ульріх не стримався й наголосив не лише на шкідливій, але й на творчій дії глибоких інстинктів. Таку очевидну реабілітацію інстинктів, а воднораз, треба розуміти, й імпульсивної, діяльної людини загалом (бо це мало й такий сенс) могло породити, певна річ, «західне, європейське, фаустівське світосприйняття», зване так книжною мовою на відміну від будь-якого іншого світосприйняття, що тією ж таки самозаплідною мовою має називатися «східним» або «азіатським». Він пригадав ці фудульні модні слівця. Але брат із сестрою не мали ані наміру, ані взагалі звички такими десь підхопленими, ще не вкоріненими як слід слівцями надавати оманливого значення тому, що їх глибоко хвилювало; ні, все, що вони одне одному казали, вони казали щиро й переконано, навіть якщо воно й було народжене в захмарних емпіреях.