А найприємніше було те, що клініка виявилася в давньому монастирі. Нам довелося чекати в коридорі, а лекційна зала — в каплиці. Там великі церковні вікна, і я зазирнула туди через двір. Хворі всі в білому й сидять поруч із професором, біля катедри. І професор так по-дружньому схиляється над їхніми кріслами. Я подумала: «Зараз, мабуть, приведуть Моосбруґе-ра». Я мала відчуття, що тоді я візьму й залечу до зали просто крізь оте високе вікно. Ти скажеш, що літати я не вмію, отже, вскочила б крізь вікно? Але стрибати я запевне не стала б, тому що такого відчуття в мене не було.
Сподіваюся, ти скоро повернешся. Усього повік не висловити. А в листі — й поготів».
Унизу стояв жирно підкреслений підпис: «Клариса».
8. Сім’я вдвох
Ульріх каже:
— Коли двом чоловікам або двом жінкам доводиться досить тривалий час ділити один життєвий простір — десь у поїздці, в спальному вагоні чи в переповненому готелі, — нерідко між ними заходить дивовижна дружба. Кожне на свій лад полоще рота, чи, роззуваючись, нахиляється, чи згинає ногу, коли лягає в ліжко. Білизна й верхній одяг, загалом однакові, у деталях, як виявляється, мають численні дрібні відмінності, й саме тут вони і відкриваються очам. Спочатку — певно, через надзвичайно яскраво виражений індивідуалізм нинішнього життєвого стилю — виникає певний опір, який нагадує невеличку відразу й захищається від надто тісного зближення, від зазіхань на власну особистість; та коли його нарешті щастить подолати, утворюється спільнота, походження якої таке саме незвичайне, як походження рубця на тілі. Після такої переміни багато хто стає веселішим, ніж буває зазвичай, більшість — простодушнішими, багато хто — балакучішим, майже всі — привітнішими. Особистість зазнала змін, можна навіть сказати, під шкірою її замінила інша особистість, уже не така самобутня. Замість колишнього «я» прийшов перший зародок такого собі «ми», і його виразно відчувають як щось незручне, тіснувате, а проте невідпорне. Аґата відповідає:
— Ця антипатія, коли доводиться спілкуватись так тісно, особливо часто виникає поміж жінками. Я ніколи не могла звикнути до жінок.
— Так буває і поміж чоловіком та жінкою, — відповідає Ульріх. — Просто тут цього не видно за обов’язковим ритуалом любовної інтриґи, який відразу приковує до себе всю увагу. Але досить частенько переплетені раптом прокидаються й бачать — кожне на свій лад, одне з подивом, друге з іронією, а третє і з бажанням утекти, — що поруч розляглася зовсім чужа людина; а з багатьма так стається й після багатьох років. Тоді така людина вже не може сказати, що природніше — її зв’язки з іншою людиною чи втеча свого ображеного «я» від цих зв’язків до химери власної неповторности, — адже нашій природі притаманне і те, й те. І в понятті сім’ї заплутане й те, й те! Життя в сім’ї — це життя неповне; в колі сім’ї молоді люди почуваються обікраденими, обмеженими, позбавленими права бути самим собою. Ти поглянь на незаміжніх підстаркуватих доньок: сім’я висмоктала їм усю кров, з них вийшли якісь геть чудернацькі, суперечливі натури, щось середнє між «я» і «ми».
Кларисиного листа Ульріх сприйняв як перешкоду. Несподівані спалахи емоцій у листі турбують його куди менше, ніж спокійна й майже розважлива на вигляд робота, яку вона виконує глибоко в душі задля вочевидь божевільного плану. Ульріх сказав собі, що після повернення треба буде, мабуть, поговорити про це з Вальтером, і відтоді вмисне розмовляє про інше.
Аґата лежить, випроставшись, на канапі, одне коліно в неї підібгане, вона жваво підтримує бесіду.
— Цими своїми словами ти ж бо сам пояснюєш, чому мені довелося вийти заміж удруге! — каже вона.
— І все ж у цьому так званому «священному чутті сім’ї» щось є — в цьому розчиненні одне в одному, у слугуванні одне одному, в цьому самовідданому русі у замкненому колі, — провадить Ульріх, не звертаючи уваги на те, що сказала Аґата.
І сестра дивується, що його слова знов раз у раз віддаляються від неї, хоч були вже зовсім близько.
— Зазвичай це колективне «я» — всього-на-всього колективний егоїст, і в такому разі глибоке чуття сім’ї — це найнестерпніше з того, що лишень можна собі уявити; але таку неодмінну взаємовиручку, таку спільну боротьбу й спільні страждання від ран я уявляю собі і як невимовно приємне, одвічно людське, ба навіть розвинене вже й у тваринних стадах чуття, — долинають до Аґати братові слова.