Але вона не певна, як їх розуміти. Не певна вона, як розуміти й наступні слова:
— Річ у тім, що цей стан швидко вироджується, як і всі давні стани, походження котрих уже годі й з’ясувати. — І аж коли він завершує фразою: — І лише за умови, що кожне зі свого боку буде чимось особливо порядним, ціле, що його утворюють окремі люди, не обернеться на безглузду карикатуру! — вона знов почувається поруч із ним спокійно, затишно й, дивлячись на нього, боїться кліпнути, щоб він, коли вона заплющить очі, тим часом не зник; адже це так чудово, що ось він сидить і розмовляє про речі, які то губляться десь у високості, то раптом знов падають на землю, мов ото ґумовий м’ячик, що застряг був серед гілок.
Надвечір брат із сестрою зустрілись у вітальні; після похорону вже минуло кілька днів.
Цей видовжений салон був обставлений і оздоблений не лише за смаками, але й справжнім начинням бюрґерського ампіру; поміж вікнами висіли високі прямокутники дзеркал у гладеньких золотих рамах, а стримано церемонні стільці стояли попід самими стінами, і складалося враження, ніби гола підлога залила кімнату притемненим блиском своїх квадратів і наповнила неглибокий басейн, в який можна ступити лише з осторогою. Край цієї влаштованої зі смаком салонної незатишности — бо кабінет, де Ульріх зупинився першого ранку, так і лишився за ним, — приблизно там, де в кутку, у ніші, суворою колоною стояла груба з вазою на ній (і одним-єдиним свічником якраз на осьовій лінії карнизу, що охоплював грубу на рівні пояса), влаштувала собі вельми особистий півострів Аґата. Вона звеліла поставити там отоманку, а поряд постелила килима, червоно-сині барви якого разом з турецьким узором на отоманці, що безмежно, безглуздо-безмежно повторювався, були погордливим викликом ніжній сіризні й розважливо-спокійним лініям, які поселилися в цій кімнаті з волі предків. А ще образи цій вишколеній і шляхетній волі Аґата завдала якоюсь зеленою рослиною в шаплику, з лапастим листям і заввишки на людський зріст; сестра лишила її від жалобного оздоблення будинку й поставила цей «гайок» собі в головах — по другий бік від великого яскравого торшера, під яким зручно було читати навлежачки і який серед класичного краєвиду кімнати справляв враження прожектора чи антени на щоглі. Цей салон з його поділеною на квадрати стелею, пілястрами й схожими на колони шафами за сто років майже не змінився, тому що ним рідко користувалися й він ніколи не відігравав помітної ролі в житті пізніших господарів; можливо, у предків стіни тут ще були обтягнені ніжними тканинами, а не пофарбовані, як тепер, у світлий колір, та й оббивка на стільцях мала, певно, інший вигляд, але таким, як тепер, Аґата пам’ятала цей салон змалечку й навіть не знала, хто його так опорядив — діди-прадіди чи чужі люди, бо вона в цьому будинку виросла і запам’ятала тільки одну особливість цієї кімнати: дівчинкою вона щоразу входила сюди з осторогою, яку дітям прищеплюють до того, що вони легко можуть зламати чи забруднити. Але тепер вона скинула жалобне вбрання, цей останній символ минулого, знов одягла свою піжаму, вляглася на отоманку, яка ґвалтом проникла сюди, й уже від самого ранку взялася читати книжки — добрі й погані, які лишень потрапили їй під руку, відкладаючи їх тільки час від часу, щоб поїсти чи поспати; й коли день отак і минув, вона поглянула крізь сутінки, що заповнювали кімнату, на світлі фіранки, що, вже зовсім занурившись у присмерки, вітрилами напиналися на вікнах, і почулася так, немовби щойно мандрувала у цупкому вінку променів від лампи цією ніжно-застиглою кімнатою й оце тільки-но спинилася. Отак Аґату й застав брат, окинувши поглядом її освітлений куточок; адже й він знав цей салон і навіть міг розповісти сестрі, що першим власником будинку був нібито якийсь багатий комерсант, але згодом він потрапив у скруту, і їхній прадід, імператорський нотар, внаслідок такого сприятливого збігу обставин і придбав цей гарний особняк.
Та й узагалі багато чого знав Ульріх про цей салон, що його тим часом уже добре роздивився, і особливе враження справило на Аґату його зауваження, що за часів їхніх прадідів таку застиглу обстановку вважали якраз дуже природною; зрозуміти це Аґаті було важко, бо ця обстановка здавалася їй якимсь породженням уроку геометрії, і минуло чимало часу, перше ніж вона збагнула ментальність доби, пересиченої надокучливими формами бароко такою мірою, що власна симетрична й уже трохи застигла манірність скувала її тонке сприйняття, не давши йому розвиватися в дусі чистої, невигадливої, розумно замисленої природи. Та коли Аґата нарешті уявила собі цю переміну понять з усіма подробицями, почутими від Ульріха, то лишилася задоволена цими багатими відомостями, хоч досі така обізнаність, з огляду на весь її життєвий досвід, викликала в неї відразу; а коли брат поцікавився, що вона читає, Аґата хутко підгорнула під себе весь запас книжок, зухвало заявивши, однак, що любить читати й добре, й погане.