— Що ти сказав? — перепитала Аґата.
— Те, що тепер ще називають особистою долею, витісняють колективні процеси, які зрештою підпадають під статистичний облік, — повторив Ульріх.
Аґата замислилась, потім, не стримавшись, засміялася й промовила:
— Я в цьому, звісно, не розуміюся, але хіба не чудово було б, якби нас розчинила в собі статистика? Адже коханню зробити це вже давно не щастить!
Ці слова раптом спонукали Ульріха розповісти сестрі про те, що було з ним, коли він, завершивши працю й не маючи до чого докласти рук, вийшов з дому до центру міста, щоб чимось заповнити свою неприкаяність. Він не мав наміру розмовляти на цю тему, бо вона здавалася йому надто особистою. Завжди, коли поїздки приводили його до міст, що з ними його не пов’язували жодні справи, він дуже любив своєрідне відчуття самотности, яке там зринало і яке рідко бувало таке глибоке, як цього разу. Він бачив барви трамваїв, екіпажів, вітрин, воріт, форми церковних веж, обличчя й фасади, і хоч усі вони були по-загальноєвропейському подібні, погляд, однак, пролітав повз них, ніби якась комаха, що заблукала над полем з манливими, але чужими барвами й не може сісти, хоч і рада була б. Таке блукання знічев’я, без чітко визначеної мети у жваво заклопотаному самим собою місті, це надзвичайно напружене сприйняття в надзвичайно чужій обстановці, чужість якої ще дужче поглиблює переконання, що вагу має не хтось один, а лише сукупність цих облич, ці відокремлені від тіл, зібрані в полчища рук, ніг і зубів рухи, яким належить майбутнє, — це напружене сприйняття здатне викликати відчуття, що коли ти ще не втратив цілісности й блукаєш сам собою, то ти вже просто-таки асоціальний елемент і злочинець; та коли здаватися на волю цього відчуття й далі, то несподівано може навіть виникнути така безглузда фізична приємність і безвідповідальність, неначе тіло належить уже не світові, де чуттєве «я» замкнене в невеличких нервових стовбурах і судинах, а світові, сповненому сонної насолоди. Такими словами Ульріх описав сестрі те, що породив, можливо, стан, в якому не маєш ні мети, ні шанолюбства, чи що було наслідком послабленого відчуття власної особистости, а може, навіть не чим іншим, як «первісним міфом богів», тим «подвійним образом природи», тим «видінням», яке «дає» і «бере» і за яким він просто-таки полював. І тепер він з цікавістю очікував, чи викаже Аґата чим-небудь свою згоду, чи дасть зрозуміти, що те саме вже траплялося і з нею, і коли нічого такого не дочекався, пояснив ще раз:
— Це — наче легенька форма шизофренії. Відчуваєш, як тебе обіймає, охоплює і наскрізь проймає безвольно-приємна несамостійність; але, з другого боку, не втрачаєш бадьорости, лишаєшся здатним на вибагливий смак і навіть ладен сперечатися з цими речами й людьми, сповненими зашкарублої пихатости. Скидається на те, що в нас є немовби два досить самостійні пласти життя, які зазвичай перебувають у глибокій рівновазі. Та позаяк ми ведемо мову все ж таки про долю, то є в нас нібито й дві долі: одна активно-незначуща, яка вершиться, а друга — пасивно-значуща, пізнати яку нам так ніколи й не випадає.
Зненацька Аґата, яка довго слухала й не ворушилася, промовила:
— Це — те саме, що цілувати Гаґауера! — Вона сперлася на лікті й засміялась; ноги її на отоманці були все ще випростані на всю довжину. Потім вона додала: — Звичайно, це не було так чудово, як ти описуєш!
Ульріх і собі засміявся. Було не зовсім зрозуміло, чому вони сміються. Якось найшов на обох цей сміх — чи то його навіяло повітря, чи будинок, чи сліди подиву й ніяковости, що їх лишили в них врочисті події останніх днів, які марно нагадують про потойбічне життя, чи незвичайна втіха від цієї розмови; адже будь-який до дрібниць відшліфований обряд уже несе в собі зародок перемін, і будь-яке хвилювання, що сягає за межі звичайного, невдовзі вкриває поволока журби, безглуздости й переситу.