Отак і таким кружним шляхом вони підійшли зрештою, ніби щоб перепочити, до певною мірою безневиннішої розмови про «я», «ми» та «сім’ю», а також до трохи кумедного, а трохи дивного відкриття, що вони вдвох становлять сім’ю. І тоді як Ульріх веде мову про потяг до спільноти (знову ж таки із запалом людини, котра завдає собі болю, спрямованого проти власної природи, тільки ця людина не знає, проти якої саме її природи цей біль спрямований — проти справжньої чи проти вигаданої), Аґата прислухається, як його слова долинають до неї й віддаляються, а він усвідомлює, як довго в ній, що оце так беззахисно лежить перед ним при яскравому світлі у своєму химерному вбранні, шукав чогось такого, що його відштовхнуло б, і ці пошуки вже ввійшли, на жаль, у його звичку, але так нічого й не знайшов, і він дякує за це з простою і чистою приязню, якої досі ніколи не відчував. І від їхньої розмови він у захваті. Та коли вона завершується, Аґата простодушно питає:
— А ти, власне, за те, що сам називаєш сім’єю, чи проти цього?
Ульріх відповідає, що річ зовсім не в цьому, адже говорив він, по суті, про вагання світу, а не про свою особисту нерішучість.
Аґата замислюється над його словами. Та врешті вона несподівано каже:
— Ні, я не можу про це судити! Одначе мені б хотілося бути цілком у мирі та злагоді з собою і… ну, якось так жити! А хіба тобі не хочеться спробувати також?
9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом
Тієї хвилини, коли Аґата сіла в потяг і вирушила в неочікувану подорож до батька, сталося щось дуже подібне до раптового розриву, й обидві половинки, на які розпадається хвилина від’їзду, розлетілися так далеко одна від одної, мовби ніколи й не були вкупі. Аґату проводжав її чоловік; він скинув свого цупкого круглого чорного капелюха, який, коли потяг рушив, просто на очах ставав дедалі меншим і меншим, і тримав він його так, як і належить тримати, коли прощаються, — трохи навкоси піднявши над головою, й Аґаті здавалося, ніби критий перон котиться назад з такою самою швидкістю, з якою потяг — уперед. Цієї хвилини Аґата, хоча щойно ще мала намір пробути у від’їзді не довше, ніж того вимагатимуть обставини, вирішила сюди вже не повертатись, і її свідомість сповнилася тривогою, як сповнюється, бува, тривогою серце, коли бачить, що раптом уникло небезпеки, про яку доти навіть не здогадувалося.
Коли Аґата розмірковувала про це згодом, цілковитого задоволення від свого рішення вона не відчувала, аж ніяк. У своєму вчинку вона засуджувала те, що своєю формою він нагадував якусь дивну недугу, такою вона захворіла була в дитинстві, невдовзі після того, як пішла до школи. Понад рік вона страждала тоді від температури, що, хоч була й не дуже висока, однак і не підскакувала, й не спадала, а схудла Аґата так, що стала, мов билинка, і це викликало тривогу в лікарів, які не знаходили цьому жодного пояснення. Те захворювання так і не розпізнали й згодом. Аґата з неабияким задоволенням спостерігала тоді, як великі університетські лікарі, що, сповнені гідности, з мудрим виглядом уперше переступали поріг її кімнати, з тижня на тиждень потрохи втрачали свою впевненість; і хоч вона слухняно приймала всі прописані їй ліки й навіть справді рада була б видужати, бо цього від неї всі очікували, її все ж таки тішило те, що своїми приписами й призначеннями лікарі не годні нічого домогтися, й почувалася в якомусь неземному чи принаймні незвичайному стані, тоді як від неї самої лишалося чимдалі менше й менше. Вона пишалася тим, що, поки хворіла, порядки дорослого світу не мали над нею влади, й не розуміла, як цього домагається її маленьке тіло. Та зрештою воно видужало саме і, здавалося, таким самим незвичайним чином.
Тепер вона майже про все те забула, крім того, що згодом їй розповіли слуги; вони запевняли, буцімто тоді їй зробила причину якась старчиха — вона часто приходила до них додому, і одного разу її грубо прогнали з порога; і Аґата так ніколи й не довідалася, скільки в цій історії правди, бо вдома хоч і щедрі були на натяки, однак не казали нічого конкретного, не приховуючи страху перед якоюсь суворою забороною, накладеною, очевидно, Аґатиним батьком. У самої в неї від тієї пори у пам’яті збереглася лиш одна-однісінька — щоправда, досить яскрава — картина: батько в запальному гніві накинувся на якусь підозрілу з вигляду жінку й надавав їй ляпасів; тільки один той раз у житті бачила Аґата цього невеличкого, розважливого й зазвичай нестерпно справедливого чоловіка таким несхожим на себе й безтямним; але було це, якщо вона не помилялася, не до, а вже під час її хвороби, бо вона, пригадувалося їй, лежала тоді в ліжку, а ліжко те стояло не в дитячій кімнаті, а поверхом нижче, «в дорослих», в одній із віталень, куди прислуга пустити старчиху не зважилася б, хоч у господарських кімнатах і на сходах та бувала як своя. Авжеж, Аґаті навіть здавалося, що це сталося радше вже наприкінці її хвороби й що за кілька днів вона раптом видужала, й підняла її з постелі якась дивна нетерплячка, якою та хвороба скінчилася так само несподівано, як і почалася.